Гімназист і Чорна Рука
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #1
- Год: 2021
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-585-108-1
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Чорна Рука». Краткое содержание книги:
І восьмикласник іде по сліду, як справжній детектив. Разом з київським гімназистом та його друзями ви потрапите в моторошні покинуті будинки, старі київські двори та лігва озброєних бандитів. Поруч із Юрком - простакуватий і мудрий приватний детектив Назар Шпиг, котрий дуже любить змінювати зовнішність, та кумедний Джентльмен на чотирьох лапах... Нова захоплива детективна повість відомого українського письменника Андрія Кокотюхи обіцяє перерости у цілу серію детективів про пригоди київського гімназиста Юрка Туряниці.
Зупинившись біля причиненої хвіртки, Юрко сторожко роззирнувся. Не боявся Чорної Руки, але відчував: той напевне прийшов раніше. Може, стежить за ним, непомічений. Отже, хай бачить — остерігається жертва, нічого не підозрює. Все має виглядати природно.
Так само обережно прокрався у двір, далі — всередину будинку. Все лишилося, як і було. Навіть пляму крові в кімнаті, де був труп злодія Яшки Зозулі, ніхто не витер. Вона давно висохла, колір з червоного став темно-бурим, і від цього пляма здавалася ще лиховіснішою.
Готував себе Юрко до такого видовища. Не злякався — просто неприємні спогади. Хоча вирішив тренувати волю, раз уже не просто грається в детективів-розбійників. Зупинився, намотав повід на руку, гукнув на всю силу легенів:
— Егей! Я тут! Виходь!
Марно гукав. Почекавши й не почувши відповіді, відчепив повідок. Джентльмен миттю зрозумів, чого від нього хочуть. Забіг до сусідньої кімнати, нікого там не знайшов, повернувся, оббігав увесь дім, нюхаючи довкола. А коли перевірив усі закутки, повернувся, сів навпроти гімназиста, дзявкнув, немов звітуючи: усе чисто.
Юрко витяг з кишені заготовлені гроші. Поблукавши очима довкола нагледів стару дошку, заховав під неї. Хай Чорна Рука сам шукає. Точного місця, куди покласти, не сказав. Того разу, до речі, так само. Отже, так і буде.
— Я пішов! — крикнув голосно.
Відгукнулася лише тиша, лунко й холодно.
Юрко знову пристебнув до собачого нашийника край повідка, повернувся й пішов геть. По вулиці назад, у бік базарної площі, теж ішов, не ховаючись. Але, діставшись перехрестя, раптом замість іти праворуч подався вліво, прискоривши крок і швидко зникаючи за найближчим рогом. Присів біля бульдога і, не звертаючи увагу на перехожих, сказав:
— Ти тут усе знаєш. Веди назад.
Ніхто не знає, що зрозумів Джентльмен і чи почула тварина людину взагалі. Він просто потягнув носом-ґудзиком повітря, дзявкнув і подріботів на паралельну вулицю. Там безпомильно завернув у перший двір, і потім Юрко не фіксував маршруту. Лишень тримався за бульдогом, який вів його хай і кружним шляхом, але — впевнено.
Повернулися назад доволі швидко, іншою дорогою. На всьому шляху наздогнати їх спробував лише один волоцюга, що ладнав якісь свої справи в довколишньому бур’яні. На таких Юрко не зважав ніколи. Пробрався за Джентльменом крізь діру в старому паркані. Далі почав скрадатися обережно, перейшовши на ходу індіанських розвідників: ступав із п’яти на носок, із п’яти — на носок, і так далі, далі, далі вперед.
І все ж пес перший відчув чужого. Уже не стримував себе. Бач, нарешті дійшло, для чого його взяли з собою і яких дій чекають. Загавкав загрозливо, не ховаючись, і Юрко знову відчепив повідок.
Притиснувши вуха до голови, Джентльмен довів, що він лише з вигляду такий незграбний. Насправді ж уміє рухатися швидко, наче куля. Оббіг будинок, з шаленим гавкотом рвонувся всередину крізь дверну пройму.
За мить звідти долинув крик:
— Забери собаку! Геть, кажу!
Юрко не рухався. Вкляк навпроти вікна з вибитою шибою, через яке сам тікав не так давно.
Той, хто прийшов по його гроші, дерся на підвіконня, відмахуючись ногою й поки що не помічаючи противника. Коли ж підняв голову і глянув перед собою, зустрівшись повним переляку поглядом, завмер на підвіконні.
А тоді незграбно звалився вниз назовні, зробивши свій вибір. Краще здатися людині, аніж собаці.
Зсередини над краєм підвіконня майнула голова бульдога — це Джентльмен підстрибував, намагаючись клацнути втікача зубами за зад, а чи й самому вистрибнути тим самим шляхом. Тим часом Чорна Рука звівся на ноги. Він тяжко дихав, але поволі опановував себе.
— Забирай.
До Юркових ніг полетіли щойно залишені ним гроші. Але він навіть не поворухнувся, ніби не збирався підіймати свій скарб.
— Дай пройти.
Юрко далі мовчав, свердлячи того, хто називав себе Чорною Рукою, нищівним і презирливим поглядом. Адже знав його таємницю, ще вчора розкусив. Нічого, окрім огиди, до нього не відчував. Хоч і читав, що ворогів варто поважати, проте не хотів.
— Собаками цькуєш? — видихнув той. — Домовимось, Турянице.
— Не домовимось, чарівний князю.
— А доведеться.
Чорна Рука не чекав побачити тут ще когось. Здригнувся, озирнувся на голос.
З-за рогу будинку виступив Назар Шпиг.
1 Юрко, думаючи, що звик уже до його трюків, усе одно не міг пояснити собі: як це відставний поліцейський так швидко перевтілився з волоцюги на самого себе.
Розділ дев’ятнадцятий
Тут звучать викриття й звинувачення
— Як тебе звати? — спитав Шпиг.
— Голіцин, — відповів замість нього Юрко, додавши після короткої паузи: — Лев.
— Не тебе питали! — той, хто підписувався Чорного Рукою, наставив на Юрка палець, наче дуло револьвера.
У двір нарешті вбіг бульдог, але не гавкав, побачивши, що втікача спіймали.
— Забери собаку, — повторив Левко.
— Не зачепить, стій спокійно, — заспокоїв Юрко.
— Я його вже бачив тут. Коли зустрів тебе з ним тоді в парку, але нічого не запідозрив.
— Тю! — вирвалося в Юрка. — А що б ти запідозрив? Я ж був тут того ж дня, коли ти мене сюди викликав своїми погрозами. Хочеш виглядати всесвітнім злом, рухати світом, мов шаховими фігурами. Так ти собі все уявляв?
— Не твоє діло, що і як я собі уявляю!
— А ось і моє! — Юрко мимоволі стиснув кулаки, зиркнувши при цьому в бік Шпига, але той не квапився переривати їхню розмову. — Насправді ти — дрібний капосник. Мені б раніше про все здогадатися, — продовжив Юрко, але я, бач, сам себе перемудрив! Пішов тим самим шляхом, що й ти. Зробив спершу ту саму помилку!
— Яку помилку?
— Стороженко. Чомусь усі вважають його здатним зрадити. А він просто такий, не зовсім компанійський. Якоюсь мірою навіть нещасний. Але товариство звикло вважати: раз хтось не з нами, той неодмінно проти нас. Ти теж не надто товариський, б’ютифул бой, — Юрко вклав у що фразу максимум ядучості, на яку був здатен. — Але тому є пояснення. Ти ж у нас нащадок славетного роду. Родовід тебе і виказав.
— Як то?
— А так то! Стороженко довів, що він не зрадник. Тим більше — не Чорна Рука. Не підкидав записки сам собі, аби відвернути підозру. Її показав мені ти. А раніше — підкинув Глібові. Для чого? Тобі ж нічого не загрожувало. Але ти вирішив — з усіх, хто причетний до псування монітора, лише Стороженко може виявитися слабкою лапкою. Погано думаєш про інших, тому й зіграв па випередження. І Стороженкові заткнула рота моторошна, всесильна і всюдисуща Чорна Рука. Якої бояться більше, бо вона довела, що здатна на будь-яку підлоту.
Бульдог тявкнув, ніби погоджуючись із висновками хазяїна. Шпиг і далі мовчав, лиш за звичкою смикнув себе за краєчок вуса. Підбадьорений підтримкою, Юрко завершив викриття:
— У собі я впевнений. Хто міг боятися свідчень Стороженка? Ти і Стьопа Мартишок. Але навіщо Шпалі підкидати записки. Він може не надто розумний і простий, наче двері, зате чесний у своїй простоті і навіть грубості. Він сильний, прекрасний хлопчику.
— Досить мене так називати!
— Не досить! — вигукнув Юрко. — Бо з нас усіх лише в тебе нема впевненості в собі, віри у власні сили! Хоч ти, Голіцин, по маківку наповнений вірою у власну значущість! Ти ж хвалився, що в тобі, окрім дворянської, ще й гетьманська кров тече — гетьмана Безпалого. Але зіпсований козацький рід Безпалих, як і Голіцини, триста років теж служив не Україні, а російському цареві! Безпалі продалися за почесті, землі, шляхетні чини, грамоти, хутори й кріпаків! Тож насправді Безпалі з діда-прадіда — зрадники і паршиві вівці.
— Закрий свою пащеку!
Лев, стиснувши кулаки, ступив до Юрка.
— Е-е, півні! — вирішив нарешті втрутитися Шпиг.
Бульдог загарчав. Саме це змусило Голіцина трохи охолонути.
— Язика прикуси, — мовив уже тихіше.
— Я можу мовчати. Але це нічого не змінить. Твій прапрадід отримав за вірну службу російській короні поганеньке помістя під Києвом. Не як нагороду за службу, це так його втішили. Він образився, тому й дзвонив про свої досягнення всюди, де міг. Не так справжні чесноти, як вигадані. Потім і Безпалі, і частина Голіциних почали служити вірою і правдою царським наступникам — більшовикам. Нарешті, вже в наші часи, твій батько робив усе можливе й неможливе, щоб отримати державну посаду в Києві. Мій тато начуваний про це... Проте посада ця нічого доброго йому не принесла. Мабуть, Безпалим за зраду трьохсотлітньої давнини справді щось пороблено, як каже моя бабуся. Нас усіх ти зневажаєш, тому й стежиш за всіма потай. Вишукуєш чужі грішки. Тішишся, якщо знаходиш гнилішого за тебе. Хоч насправді помилки роблять усі, помилка — ще не злочин. А ось зрада — злочин. Ти — зрадник по крові, боїшся гніву товариства, через те зраджуєш потайки. Так і з’явилася оця Чорна Рука.