Гімназист і Чорна Рука

Завмер Шпиг. Та, схоже, зовсім не злякався.

— Револьвер у мене в правій. Мені б двері відімкнути. Ключ не стріляє.

— Пащекуєш з начальством, Назаре Захаровичу.

Враз гімназист згадав. Не бачив, який на вигляд поліцейський полковник Медвідько, та голос згадав — говорив саме він.

— Так у гості до мене кортить, що під дверима мерзнете?

— Цс ти, Шпиг, до мене в гості поїдеш. Заодно й згадаєш, де наша управа.

У світло ліхтаря ступив опецькуватий, навіть у цивільному пальті схожий на грушу, чоловік із широким, ледь приплюснутим носом.

— А ви, панове, ніяк не подорослішаєте. Все гарикаєтесь, — озвався ще один голос.

Поруч із Медвідьком став високий, значно молодший за поліцейського чоловік у цивільному. Юрко здогадався, хто перед ним: Стрельцов, керівник приватної охоронної фірми, з вигляду — колишній офіцер.

— Бачу, собаку з того будинку ви таки пригріли?

— Сам живу, як бачите. Веселіше. Це злочин?

— Про справжні злочини давайте поговоримо або у вас у квартирі, або — пройдемо до поліцейського відділення, — сухо промовив Стрельцов, підтягуючи чорні лайкові рукавички. — Або поїхали до мене в офіс, там тихо й спокійно.

— Чим це я зацікавив солідну охоронну контору?

— Не заговорюй зуби! — гаркнув Медвідько. — Вирішуй, де будеш признаватися!

— В чому, пане полковнику?

Аж тепер обоє звернули увагу на Юрка, що принишк і навіть намагався відступити подалі.

— Це що таке? — Медвідько тицьнув на хлопця пальцем.

— Не що, а хто, — спокійно поправив Шпиг. — Учень восьмого класу Першої зразкової гімназії Туряниця Юрій Іванович.

— Що тут робить гімназист у такий час? Живе поруч?

— Ні, — відповів Назар Захарович, жестом підкликав Юрка до себе, той слухняно наблизився. — З дому тікає. Хуліган, вчиться погано, вранці матуся знайшла цигарки. А ще по непристойних сайтах лазить.

А далі Шпиг зробив те, чого Юрко від нього не чекав.

Замахнувся коротко.

Раз — і влупив потиличника.

Не сильно бив, але відчутно. Від удару в Юрка аж кашкет злетів з голови.

Дзявкнув бульдог, реагуючи на зраду.

— Ви чого! — щиро вигукнув Юрко, голос забринів, очі стали вологами. - Ви не маєте права!

— Мені твоя матуся таке право дала! — відкарбував Шпиг, і далі заговорив уже до Медвідька зі Стрельцовим: — Ви ж знаєте, чим я займаюся. Приватний розшук, дрібниці різні. В поліцію з цим батьки йти не хочуть. Ось, добрі люди їм мене порекомендували.

— Чому додому гімназиста не повели? — поцікавився Стрельцов.

— Затяг його до себе для профілактичної розмови. Не на вулиці ж, і не при батьках. Тут справа тонка, панове. Чоловіча, я б сказав.

Шпиг знову замахнувся.

Юрко втягнув голову в плечі. Але удару не було — зупинив різкий окрик Медвідька:

— Досить з нього.

Знизавши плечима, відставний міліціонер опустив руку.

— Так, — подав голос Стрельцов. — Заходимо всі до вас. Гімназист хай зачекає. Відповідаєте на наші запитання, пане Шпиг. Якщо відповіді нас влаштовують, ви й далі займаєтеся своїми справами. Доправляєте втікача батькам особисто в руки. Та якщо розмова нам не сподобається, хлопця туди, куди слід, веде патрульна поліція. А ми з вами їдемо до нас у офіс, на Бульварно- Кудрявську. Приймається?

Шпиг знову знизав плечима.

— Хай так. Нічого не розумію, коли чесно.

— Відчиняй нарешті двері, — грубо наказав Медвідько. — Ми все тобі пояснимо. На пальцях.