Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
Він відчував тіло жінки, що стискала його в обіймах, чув і її пальці у своєму волоссі. Він заплющив очі. Обхопив жінку руками. І з усією силою, що лишалася в його старечих м'язах, притис її до себе. Коли вона почала роздягатися, він сказав, іронічно всміхаючись:
— Тільки не сподівайтеся на щось надзвичайне.
Лягаючи зверху, він усміхнувся і сказав:
— Ви красуня.
З сусіднього номеру долинали ледь чутні звуки радіо. Чоловік лежав горілиць на величезному ліжку, зовсім голий. Уп'явшись очима в стелю, він думав, чому в нього паморочиться голова: чи то від утоми, чи то від випитого вина. Поруч, повернувшись на бік, обличчям до нього, непорушно лежала жінка; очі в неї були заплющені, голова спочивала на подушці. Вони трималися за руки. Чоловікові хотілося почути її голос, але він розумів, що їм більше нічого сказати одне одному і що в цю мить будь-які слова здаватимуться сміховинними. Тому він мовчав, відчуваючи, як сон перемішує його думки й навіває туманні спогади про той вечір у «Мато Рухо». Ніч надворі була геть непроникна, а час, у якому він загубився, — безмірний. Він подумав, що має бути вдячний цій жінці, яка за руку привела його сюди, — крок за кроком, наче мати дитину. Мудро і без поспіху. І тепер зробити те, що лишалося, було зовсім неважко.
Він стиснув її руку й відчув потиск у відповідь. Йому хотілось повернути голову й поглянути на неї, але натомість він відпустив її руку й обернувся на бік, спиною до жінки. Йому здалося, що саме цього вона від нього чекала: якогось жесту, що звільнив би від його присутності, щоб вона могла на самоті зосередитися на тому, яким буде її останній крок. Він відчував, що його ось-ось поглине сон. Він іще встиг подумати, що даремно лежить тут голий: таким його й знайдуть, і всі, кому охота, будуть на нього витріщатися. Але він не зважився сказати про це жінці. Він трохи повернув голову в її бік, хоч і не настільки, щоб можна було її побачити, і сказав:
— Хочу, щоб ви знали: мене звати Педро Кантос.
Жінка звільна повторила:
— Педро Кантос.
Чоловік сказав:
— Так.
Тоді знову поклав голову на подушку й заплющив очі.
Ніна не переставала подумки повторювати це ім’я. Воно зісковзувало з уст гладко, без зачіпок, мов скляна кулька, що скочується з похилої таці.
Вона повернула голову й поглянула на свою торбинку, що лежала на кріслі коло дверей. Подумала, що треба піти й забрати її звідти, а проте так і лишилася лежати. Подумала про лотерейний кіоск, про офіціанта в кафе, про таксі з сидіннями в целофані. Вона знову побачила, як плаче Педро Кантос, заховавши руки в кишені пальта. Побачила, як він пестить її, затамувавши подих. «Я ніколи не забуду цього дня», — мовила вона собі. А тоді повернулася на бік, підсунулась до Педро Кантоса й зробила те, заради чого жила. Вона скулилась калачиком у нього за спиною: підтягнула коліна до грудей і акуратно звела докупи ноги, щільно склавши литки й ступні, м’яко стуливши стегна, коліна — мов дві чашечки в хиткій рівновазі одна на одній, між кісточками — ні найменшого просвіту; трохи зсутулила плечі й заховала долоні межи ноги. Поглянула на себе. І побачила постаріле дівча. Усміхнулася. М’якунець у шкаралупці.
Вона подумала, що збагнути сенс життя навряд чи можливо, однак цілком імовірно, що ми йдемо по життю з одним тільки бажанням — знову повернутися в те пекло, яке нас породило, й лишатися там поряд із тим, хто свого часу нас із цього пекла врятував. Вона запитувала себе, звідки береться оця абсурдна прив’язаність до найжахливішого, але не знаходила відповіді. Вона розуміла одне: нема нічого дужчого за цей інстинкт, що каже повертатися туди, де нас брали на муки, і відтворювати цю мить знову й знову, рік за роком. Думаючи, що той, хто врятував нас одного разу, рятуватиме нас завжди. У безконечному пеклі, такому самому, як те, звідки ми вийшли. Але несподівано милосердному. І без крові.
За вікном і далі низалося намисто червоних виблисків. Здавалось, то багряніє заграва пожежі. Ніна притулилася чолом до спини Педро Кантоса. Заплющила очі й заснула.
Подяки
Я почав писати цю книжку, коли гостював у бостонському Музеї Ізабелли Стюарт Ґарднер. Це дуже дивне місце, щось на зразок кам’яниці венеціянських патриціїв — тільки-от не у Венеції. Воно народилося в уяві його засновниці, американської колекціонерки, що зібрала в цих стінах колосальні мистецькі скарби й залишила їх нащадкам з одною умовою: щоб усе лишалося, як є. І дотепер там усе лишається так, як вона забажала. Я неначе приїхав у гості до американської тітки-мільярдерки. Усе це, як то кажуть, варто побачити самому.