Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
— Ви справді в це вірите?
— Звісно, що вірю.
— Після стількох років ви й досі в це вірите?
— А чому я мав би зневіритись?
— Ви перемогли в тій війні. І що, оце і є той кращий світ?
— Я ніколи над цим не замислювався.
— Неправда. Ви сотні разів замислювалися над цим питанням, але боялися дати відповідь. Так само, як сотню разів питали себе, що ви робили того вечора в «Мато Рухо», чому ви взяли в руки зброю, незважаючи на те, що війна давно скінчилася, чому холоднокровно застрелили людину, якої ніколи раніше не бачили, чому позбавили її права на справедливий суд й убили просто через те, що, раз навчившись проливати кров, ви більше не могли спинитися? Усі ці роки ви тисячу разів запитували себе, чому ви вв’язалися в цю війну, ви без перерви прокручували в голові оці слова про кращий світ, щоб не думати про той день, коли вам принесли очі вашого батька, і не бачити всі оті трупи, що заповнювали й заповнюють вашу пам’ять як нестерпний спогад, як єдина справжня причина вашої боротьби, бо у вас на думці було тільки це — помститися, тепер пора вже вимовити вголос це слово — помста, ви вбивали задля помсти, ви всі вбивали задля помсти, і тут нема чого соромитися, це єдині ліки проти болю, єдиний засіб, щоб не збожеволіти, це те надіб’я, що дає нам змогу битися, але ви стали залежними від нього, і воно спалило вам усе життя, наповнило його привидами; щоб пережити чотири роки війни, ви спалили собі все життя, і тепер навіть не знаєте…
— Неправда.
— Ви вже й забули, що таке життя.
— А ви, що ви знаєте про життя?
— Ба й справді, що я можу знати про життя? Я просто стара божевільна, так же ж? Я нічого не тямлю, я була тоді ще дівчинкою, що ж я можу знати? А я кажу вам, що я знаю, я лежала в криївці під підлогою, і тут з’явились якісь троє, взяли мого батька і…
— Припиніть.
— Вам не подобається те, що я кажу?
— Я ні про що не жалкую, ми мусили боротися й боролися, ми не сиділи вдома, позачинявши вікна і двері й чекаючи, що принесе нам завтрашній день, ми вийшли з наших підземних нір і зробили те, що повинні були зробити, і в цьому наша правда, ви зараз можете говорити все, що хочете, вишукувати які завгодно причини, але тепер усе інакше, щоб зрозуміти, треба бути там, а вас там не було, ви були ще дитиною, це не ваша провина, але вам не зрозуміти.
— Поясніть, я зрозумію.
— Я вже надто втомився.
— У нас безліч часу. Поясніть мені, а я послухаю.
— Прошу вас, дайте мені спокій.
— Чому?
— Робіть те, що повинні, і лишіть мене в спокої.
— Чого ви боїтеся?
— Я нічого не боюся.
— Тоді в чому річ?
— Я втомився.
— Від чого?
— …
— …
— Будь ласка…
— …
— …
— …
— Будь ласка.
Жінка потупила погляд. Тоді подалася назад і, відхилившись від столу, сперлася на спинку крісла. Роззирнулася навколо так, ніби тільки що збагнула, де вона. Чоловік сидів, як і перед тим: він до болю затис пальці однієї руки в кулаці другої, але поза тим був цілковито непорушний. У глибині кафе троє музикантів грали щось зовсім не сучасне. Хтось танцював. Якийсь час чоловік і жінка так і сиділи мовчки. А тоді жінка розповіла про одну вечірку багато років тому, на якій відомий славетний співак запросив її до танцю. Притишивши голос, вона казала, що той був уже старий, але рухався з незвичайною легкістю, і поки грала музика, він пояснив їй, що доля жінки закарбована в її манері танцювати. А тоді додав, що вона танцює так, неначе танцювати — гріх.
Жінка засміялася і роззирнулася навколо.
А тоді розповіла про інше. То було того вечора в «Мато Рухо». Вона сказала, що коли побачила, як піднімається ляда над криївкою, то нітрохи не боялася. Вона повернула голову й подивилася в обличчя хлопцеві, і все це здалося їй дуже природнім, ба навіть очевидним. Їй наче й подобалося те, що відбувалося. А тоді він опустив ляду, і вона злякалася, як не лякалася ще ніколи в житті. Знову темрява, знову шум кошиків, що сунулися по підлозі в неї над головою, хлопцеві кроки, що поступово віддалялися. Їй стало ясно: вона пропала. І цей страх не покине її вже ніколи. Вона ще трохи помовчала, а тоді додала, що дитячий розум — дуже дивна штука.