Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
А на часі вона, молодесенька, казала, що залишиться вдома до самого заходу сонця і тільки вночі піде танцювати. «Чому ти так зі мною поводишся?» — питав її батько. Її краса засліплювала. Вона заправила завиток на потилицю.
На табло, що знаходилося біла фінішної стрічки, постійно надходили новини, тому ще до опівдня з усієї Іспанії почали збиратися знавці, потім перші знатні сім’ї, деякі навіть приводили із собою дітей. Багато хто планував повернутися по обіді додому, щоб перевдягтися й освіжитися перед довгою ніччю. Пізніше хтось повідомив, що «Волслі» Портера збили на залізничному переїзді й авто загорілося.
Я ніколи не зможу забути безліч інших автівок, що пролітають за моєю спиною в той час, як я стою, дивлячись на чоловіка, що, сповнений гідності, сидить у своєму палаючому авто: рівно, відкинувшись на спинку водійського сидіння, зі спокійно складеними руками, згораючи разом зі своїм автомобілем, — і лишень його голова звисає набік, говорячи про те, що він уже мертвий. Дехто приїжджає з балонами води — пізніше. Чорний дим закриває сонце. Повірте, за моєю спиною проїжджали машини, це не була примара.
На в’їзді в Анґулем, за три кілометри до контрольної точки етапу, один селянин розповідав про те, що йому було по цимбалах, що там відбувалося, бо в нього була купа справ, тому він свиснув собаці, щоб та завернула двійко корів з дороги. Річард летів на швидкості сто двадцять на годину і навіть на думці не мав загальмувати, і дорогою у вічне життя востаннє побачив світло поміж двох тополь. Його «Мерседес» погано зманеврував і дерева стислися так, як чоловік ніколи в житті не бачив. Гонщик помер від удару, а блискуче кермо автомобіля впилося йому, наче темне ребро, поміж його власних ребер. Каблограми несли до Парижу жахливі новини, бо де б не проходили наразі перегони, телеграф засипало повідомленнями, як друзками від вибуху. Повідомлення про чергову біду; неймовірне скупчення людей; проміжний результат на контрольній точці у Бертрамі; через несподівану смерть об 11:46, зараз вже неможливо гарантувати належні умови змагань.
У цій плутанині робітники під палючим сонцем насилу приклеюють і змінюють дані на табло у Мадриді, часто просто пишучи крейдою на чорній дошці. Отримавши картки, вони запам’ятовували їх, записували великими літерами, щоб могли прочитати інші, а потім пришпилювали булавкою. Коли на булавку вже не можна було нічого причепити, хлопчина її знімав і викидав у смітник. Однак то був меткий парубок, тому він збирав усі картки, а наступного дня, повернувшись додому, перечитував їх знову. Минали роки, а він більше так і не міг читати щось інше, бо відтоді всі книжки здавалися йому жалюгідними спрощеннями для діточок чи даремним потуранням власним почуттям. Хай там як, а він був певен, що правильніше було б сказати «зійшов з дистанції», бо він не бачив різниці між тим, коли несправне авто з’їжджало з траси, і смертю під звалищем заліза, облитого паливом. Печатними літерами на дошці було написано «зійшли з дистанції». Люди бачили, що перелік утрачених учасників постійно росте, і посміхалися, подумки питаючи себе, чи ще буде на що дивитися тим, хто чекає на фінішній прямій у Мадриді. «Краса моєї доньки — ось на що ви будете дивитися», — подумав він саме тієї миті, коли у Сен-П’єр де Плас величезний, осатанілий від власної швидкості «Де Дитріх» Стеда перелетів через перила на мосту. Очевидці присягалися, що ще за мить до того, як машина розбилася об кам’янисте річкове дно, її колеса невпинно крутилися, спалюючи кінські сили автівки. За два кілометри від цього місця, вниз за течією, пралі бачили, як річкова вода помутніла від крові та бензину, бачили, але нічого не могли втямити. А ось у Парижі дехто вже почав розуміти.
А зовсім-зовсім недалечко від річки, води якої ще червоніли від крові, у місцині, що звалася Белам, у Турана від втоми закривалися очі і, у тридцять друге йдучи на обгін, його машина зісковзнула з дороги, неначе лише хотіла зійти зі шляху. Дитина закричала, але крик її був нечутний, бо вона лишень відкрила рота. Солдат Дюпюї, що саме був у звільненні, кинувся точнісінько поміж машиною і дитям, щоб рішуче перервати смертельну лінію, що її вже малював Випадок і яка вже наближалася від механічного страховиська до малюка. Величезний мушлеподібний капот відірвав його від землі, неначе ганчірку, і, перш ніж чоловік устиг впасти долу, він помер, як герой. Збившись зі шляху від удару об лялькового солдатика, автівка виїхала на самісіньку середину дороги і знавісніла, неначе поранений звір, рішуче кинулась праворуч, і впала наосліп у натовп, навмання врізаючись у глядачів. Пізніше дізналися, що помер лише один чоловік. Проте батьки приводили туди синів, а дівчата нервово сміялися, рухаючись укупі туди й назад уздовж дороги. Вони годинами стояли на порогах крамничок, хитаючи головами. А покупці, що приходили до крамничок, залишались і спостерігали. Дехто здирався на дзвіницю, щоб згори бачити все краще, бо ж того дня, здавалося, не було нічого неможливого. Кажуть, тоді вишикувалося три мільйони вражених і зачарованих тим дивом глядачів. А в паризьких офісах завдяки каблограмам помалу вимальовувався образ довжелезної некерованої змії, засліпленої чи то гнівом, чи то втомою, роздратованої пилюкою чи людським галасом, що повзла Францією з півночі на південь і навмання бризкала отрутою. А тим часом у Мадриді гарячково змінювали одну картку за іншою, одначе робили це акуратно і тихо, тому ніхто нічого не міг дізнатись, окрім як про закономірне піднесення від змагання і про те, яка жорстока боротьба точиться за спортивну перемогу. Під палючим сонцем оркестри намагалися грати на духових інструментах, а перші танцівники згадували танцювальні па, що завчили ще в дитинстві, виконуючи їх несподівано прекрасно. «Запилені кавалери танцюватимуть із нами?» — «Що ти таке кажеш, танцюватимуть із нами?» — «А я саме маю носову хустинку, яку хочу їм подарувати, а натомість зберегти поцілунок, як коштовний дарунок».