Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
А тоді він побачив, що в жінки заблищало в очах.
Хтозна, про що вона думає.
Її обличчя було непорушне й безвиразне, тільки очі перемінилися. Це що, сльози?
Він подумав, що йому б не хотілося помирати тут, у цьому кафе, на очах у всіх цих людей. А тоді жінка заговорила:
— Урібе взяв із столу графові карти й поволі розгорнув їх віялом між пальцями. Навряд чи в ту мить він думав про те, що він програв. Він, певно, думав про те, чого він не виграв. Я не мала для нього великого значення. Він підвівся й чемно попрощався з присутніми. Ніхто не засміявся, ніхто не посмів мовити кривого слова. Ніколи, ні до, ні після, вони не бачили такої партії в покер. А тепер скажіть мені: чому ви думаєте, що в моїх словах менше правди, ніж у тому, що розповіли ви?
— …
— …
— …
— Мій батько був чудовий, найліпший у світі. Не вірите? Чому? Чому моя історія мала б бути менш правдивою від вашої?
— …
— Ми намагаємось прожити одне-однісіньке життя, а інші знаходять у нім сотні й тисячі різних життів. Тому-то ми й не можемо не завдавати іншим болю.
— …— Знаєте, про той вечір я знаю геть усе, але не пам’ятаю майже нічого. Я сиділа там, унизу, й нічого не бачила. Щось чула, але воно було таке безглузде, що скидалося на сон. І все щезло в тій пожежі. Діти мають особливий хист забувати. Але потім мені розповіли, і тепер я все знаю. Може, вони мені брехали? Не знаю. Ніколи над цим не задумувалася. Ви зайшли в дім, тоді ти в нього вистрелив, тоді в нього вистрелив Салінас, а тоді Ель Ґурре запхав дуло автомата йому в рот і короткою сухою чергою розсадив йому голову. Звідки я це знаю? Ель Ґурре сам мені розповідав. Йому подобалося про це розповідати. Він був тварина. Ви всі були тваринами. Ви, чоловіки, на війні завжди робитесь тваринами. Як тільки Бог вас терпить і прощає?
— Годі вже, припиніть.
— Погляньте на себе, ви схожі на нормальну людину, носите оце потерте пальто, а знявши окуляри, чинно ховаєте їх у сірий футляр. Витираєте рот, перш ніж пригубити вино. Вікна у вашому кіоску чисто вимиті. Переходячи вулицю, ви, як належить, дивитесь направо й наліво. Ви нормальна людина. А проте ви бачили, як безглуздо вбили мого брата, дитину з рушницею в руках, — одна черга і все, а ви були там і не захистили його, вам було двадцять років, Боже милий, ви ж були не старий дід, а двадцятилітній хлопець, — і все одно не втрутилися. Зробіть мені ласку, поясніть, як таке могло статися? Ви можете пояснити, як така річ узагалі могла статися не в божевільному кошмарі, а наяву? Як це можливо?
— Ми були солдатами.
— Що ви маєте на увазі?
— Ішла війна.
— Яка війна? Війна була давно скінчилася.
— Не для нас.
— Не для вас?
— Ви нічого не знаєте.
— Тоді скажіть мені, чого я не знаю.
— Ми вірили в кращий світ.
— Як це?
— …
— Як це?
— Коли люди починають убивати одне одного, дороги назад уже немає. Ми не хотіли, щоб до цього дійшло. Почали не ми, а вони. І в нас не лишалося іншого вибору.
— Про який кращий світ ви говорите?
— Справедливий світ, де слабші не мусили б страждати через людську злобу, де кожен мав би право на щастя.
— І ви в це вірили?
— Звісно, що вірив. Ми всі вірили. Ми хотіли збудувати цей світ і знали як.
— Знали як?
— Вам це здається дивним?
— Атож.
— А ми знали. І боролися за це, боролися за праве діло.
— Стріляючи в дітей?
— Так, якщо було треба.
— Що ви таке говорите?
— Вам цього не зрозуміти.
— Чому ж? Ви поясніть, я зрозумію.
— Це як земля…
— …
— …
— …
— Не можна сіяти зерно, не зоравши поля. Спочатку треба розпороти землі черево.
— Тобто спочатку треба пройти крізь страждання, я так розумію?
— Ні.
— …
— Щоб збудувати те, що ми хотіли збудувати, ми мусили багато чого знищити, іншого способу не було, треба було навчитись, як зносити біль і як його завдавати, і хто знесе більше болю — той переміг, не можна мріяти про кращий світ і сподіватися, що ти попросиш — і тобі його подарують, вони б ніколи не поступилися, ми мусили битися, і коли ти це усвідомлюєш, для тебе вже нема ніякої різниці між старими й малими, своїми й чужими, ти ореш землю, і нічого тут не вдієш, цього не зробиш безболісно. І коли наш розум уже не вміщав усього цього жаху, нам давала розраду наша мрія, ми-бо знали, що платимо величезну ціну, але й винагорода наша буде велика, адже ми боролися не за гроші, не за шмат поля, не за прапор, ми боролися за кращий світ, ви розумієте? Ми повертали мільйонам людей нормальне життя й можливість стати щасливими, можливість жити й померти з гідністю, без принижень і знущань, і заради них, заради цих мільйонів ми були готові на все, і що з того, що розстріляно дитину, десятьох дітей, сотню дітей, треба було розпороти землю, і ми це зробили, мільйони дітей чекали, поки ми це зробимо, і ми зробили, і, напевно, вам…