Без крові. Така історія

Обліпивши краї дороги, наче мухи цукрову піну, наче рясний дощ, що поливає французькі поля, мільйони роззяв збіглися подивитися на змагання. Першим через тріщину в циліндрі в самому серці свого схожого на торпеду «Морса» зійшов із дистанції Вандербільт. Люди бачили, як він під’їхав до каналу. На прямій ділянці шляху, що проходила вздовж річки, проїхавши три населених пункти поблизу Руа і вітаючи кожного помахом руки, барон Катере,[4] атакуючи Жеро та Рено, не помітив повороту. Його «Мерседес» занесло на дорозі, і він закінчив перегони під каштанами. Сталь погнулася, зустрівшись з віковим деревом.

В Аблісі жінка, що ще півгодини тому почула той страшенний ґвалт, вийшла з хати і пішла подивитися, що трапилося. Вона навіть не встигла покласти яйця, що тримала в руках, саме готуючи щось на кухні. Аби зрозуміти, що сталося, вона чекала, поки дорогою промчить наступна пилова хмара. Проте та неслася на швидкості, якої жінка ніколи не бачила. А водій автівки вже й забув, що можна рухатися так повільно, як ця жінка. Рука стисла яйця. І в ту мить, коли «Панар-Левассор» Моріса Фармана[5] обривав жінці життя, відкинувши її далі від машини, де вона спершу мучилася, а потім померла там, де теоретично автівкою її збити не могли, мабуть, лише Господь Бог почув, як тріснула яєчна шкарлупа.

У перших новинах про перегони йшлося лише про Марселя Рено, про якесь нещастя, і ні слова більше. Можна було б подумати, що сталася звичайнісінька аварія. Поступово шал перегонів зникав з уяви Марселя Рено, який лежав, простягшись на землі обабіч дороги, як зник і образ священика, що схилився над ним, поки повз них, огортаючи пилом передсмертне соборування постраждалого, пролітали інші автомобілі, для яких змагання ще тривало. Потім люди казали, що щось відскочило і тому всі чотири колеса неконтрольованого авто полетіли у чорне нутро натовпу. Ніхто не знав, як удалося уникнути масових жертв. Марсель Рено щось собі зламав. Власне, він віддав Богові душу. І хоч як не прикро, але цілком природно, що серветки з фламандського льону знесло вітром, тому довелося їх прибрати і стіл набув уже геть іншого вигляду. Посередині стояли кошики з фрезіями. Звичайно ж, жовтими і червоними, як королівські кольори. Почувши про смерть Рено, звістка про яку прийшла каблограмою, іспанці влаштували хвилину мовчання, аби вшанувати пам’ять загиблого. Проте в душах уже зароджувалася думка, що завдяки цьому нещастю змагання набули того статусу, до якого так прагнули, і тепер жоден прояв вишуканості чи багатства не видаватиметься ані перебільшенням, ані пустощами. Тепер це сприймалося навіть з якимось полегшенням.