Без крові. Така історія

Він говорив це так, неначе ці слова допомагали йому уявити отой номер, побачити його і збагнути, чи хотілось би йому померти саме там. Жінка сказала, щоб він не боявся.

— Я не боюся, — відповів чоловік.

«Я вже ніколи не буду боятися», — подумав він.

Жінка всміхнулася, бо він мовчав, а вона розцінила його мовчання як знак згоди.

Вона порилася в торбинці, дістала гаманець, поклала його на стіл і підсунула до чоловіка.

— Візьміть, тут є гроші, щоб заплатити. Не люблю жінок, що самі розплачуються в кафе, але це я вас запросила, а тому плачу я. Візьміть гаманець. Як вийдемо, віддасте.

Чоловік узяв гаманець.

Він уявив собі старого, що розплачується грішми з чорного атласного гаманця.

Вони проїхались по місту в таксі. Авто було ще зовсім нове: сидіння досі були в целофані. Жінка весь час дивилась у вікно. Там були вулиці, яких вона ніколи раніше не бачила.

Вони зупинилися коло готелю під назвою «Каліфорнія». Усі чотири поверхи будинку перетинала вертикальна вивіска з велетенських червоних літер, що загоралися одна за одною. Коли літери складалися в напис, вивіска якийсь час блимала, а тоді гасла й усе починалося спочатку, від першої літери: К. Ка. Кал. Калі. Каліф. Каліфо. Каліфор. Каліфорн. Каліфорні. Каліфорнія. І знову темно.

Вони трохи постояли на вулиці, оглядаючи готель зовні. А тоді жінка сказала: «Ходімо», — і попрямувала до вхідних дверей. Чоловік пішов за нею.

Портьє на реєстрації подивився їх документи й запитав, чи не хочуть вони номер із сімейним ліжком. А втім, у його голосі не було ніякої особливої інтонації.

— Давайте, що є, — відказала жінка.

Вони взяли кімнату на третьому поверсі, з видом на вулицю. Портьє вибачився, що в готелі нема ліфта, і сказав, що сам занесе нагору їхні валізи.

— У нас нема валізок. Загубили по дорозі, — сказала жінка.

Портьє всміхнувся. Він був славний хлопець. Провів їх очима, аж поки вони зникли на сходах, і не подумав про них нічого поганого.

Вони зайшли до номеру, але ніхто з них не потягнувся до вимикача. Вивіска, що блимала за вікном, кидала бліді червоні відблиски на стіни й обставу кімнати. Жінка поклала торбинку на крісло й підійшла до вікна. Відслонила прозорі фіранки і якийсь час дивилася вниз, на вулицю. Унизу зрідка, не поспішаючи, проїжджали автомобілі. На стіні дому навпроти освітлені вікна вели лік домашніх вечорів чийогось маленького світу: сумних чи веселих — як звичайно. Вона повернулася, скинула шаль і поклала її на столик. Чоловік стояв і чекав. Він питав себе, чи не варто було б сісти на ліжко або сказати щось на тему цього номеру, наприклад, що він цілком непоганий. Жінка бачила, як він стоїть посеред кімнати у своєму пальті; він здавався їй геть самотнім, поза часом і простором, мов герой кінофільму. Вона підійшла до нього, розстебнула ґудзики його пальта і скинула його на підлогу. Вони були дуже близькі. Вдруге у своєму житті дивились одне одному в очі. Тоді він дуже повільно нахилився до неї з наміром поцілувати її в губи. Вона не поворухнулася й мовила: «Не будьте смішні». Чоловік зупинився й так і завмер, злегка нахилений уперед. Усередині він відчував, що все от-от закінчиться. Але жінка поволі підняла руки, зробила крок уперед і обняла його, спершу ніжно, а тоді з усієї сили, поклавши голову йому на плече й усім тілом припавши до його тіла. Очі в чоловіка були розплющені. Він бачив перед собою вікно, що миготіло червоними відблисками.