Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— І ти їх спрямував ліворуч?
— Так, пане капітан!
— Виходить, ваша дивізія зараз там?
— Авжеж, пане капітан.
Та саме в цю мить, наче заперечуючи ці слова, гармати загуркотіли на північному заході. Капітан і його ад'ютант перезирнулися. Автоматник стояв спокійно, лише погляд його якось спохмурнів.
Капітан допитувався далі:
— Хто прибивав оці дощечки?
— Ми, пане капітан!
— Хто це ви?
— Солдати нашої роти, Разом з паном лейтенантом Тимплару.
— Це правда?
— Так, пане капітан. Пан лейтенант Тимплару був тут сам.
— Гаразд, це ми з'ясуємо. А зараз ходімо з нами, ти заарештований. Попеску, забери у нього зброю.
— Що вам від мене потрібно, пане капітан? — І «регулювальник» інстинктивно взявся за автомат.
Старший унтер-офіцер Попеску вдарив його по руках:
— Не сіпайся, гадино, бо як стукну — і дух з тебе вийде. Давай сюди автомат і марш до машини.
— Пане капітан, як же я залишу пост? — бідкався автоматник.
— Я тобі це наказую!
— Але ж я вас не знаю. Тільки пан лейтенант Тимплару…
— Замовкни! — гримнув на нього Попеску. — Пан капітан старший за твого Тимплару. — І, взявши солдата за руку, повів його до машини.
Шофер хутко поміняв дощечки на стовпах, і вони поїхали на північний захід.
Сонце вже зайшло. По безлюдному шосе авто не мчало, а просто летіло. Старший унтер-офіцер, тримаючи між коліньми відібраний автомат, крадькома стежив за солдатом. А той байдуже роздивлявся навколишні краєвиди, які вже потопали у вечірніх сутінках.
Щоб згаяти час, Попеску завів розмову.
— Як тебе звати, солдате? — запитав він арештованого.
— Кимпяну Харалампіє.
— Ех, Харалампіє, невже ти думаєш, що натрапив на дурнів? Тут же й дитина збагне, що ти брешеш.
— Кажу вам правду, пане ад'ютант. Щиру правду. Я робив те, що мені наказали. Пан. лейтенант Тимплару може це посвідчити…
— Не турбуйся! Ми все з'ясуємо. А ти краще зізнавайся.
— Це правда. Чому ви мені не вірите? — І враз він проканючив: — Так було, так є і так буде. Відколи світ стоїть — бідному й нещасному не вірять!
— Де ж ти живеш?
— У Прахові[11].
— Освіта?
— Чотири класи.
— І тільки? А такий тямовитий… Одружений?
— Так!
— Маєш дітей?
— Двійко, пане ад'ютант!
— Хай ростуть щасливі.
— Спасибі! І вам бажаю здоров'я.
— Ех, Харалампіє, Харалампіє! Хоч діточок своїх пожалій. Подумай про них. Зізнаєшся — житимеш. А будеш мовчати… розстріляють тебе, хлопче, і залишаться діти сиротами.
— Але ж я вам усе сказав! А ви мене мучите. Що вам, бездушним, ще треба?
— Я хочу, щоб ти признався, навіщо посилав колони в інший бік.
— Як це в інший бік? Не розумію.
— А що ти скажеш про дощечки?
— Я вам говорив, що їх закріплювали при лейтенантові Тимплару.
— Ну, що ж, сиди… Більшого дурня важко й уявити. Але ти в нас ще заговориш!..
Тим часом уже посутеніло. Автоматник підняв комір і скоцюрбився, напевне, збираючись трохи подрімати.
— Хай йому чорт! — вилаявся згодом старший унтер-офіцер. — Може, він зовсім і не винен. Бачите, ось уже й засинає…
Машина мчала у суцільній темряві. Проминули кілька сіл, заповнених військами, і через півгодини прибули на КП дивізії «Молдова».
Капітан вийшов з машини першим.
— Відведи його в другий відділ! — наказав ад'ютантові. — Тільки дивись, а то ще дремене…
— Хай тільки спробує, пане капітан.
Попеску виліз з машини, обійшов її і відчинив дверцята з другого боку.
— Гайда, хлопче, вилазь. Приїхали!
Та автоматник і не поворухнувся. Скорчившись у три погибелі, сидів, як неживий.
— От чортів сонько! Не чуєш? Виходь!
Солдат не озивався. Тоді старший унтер-офіцер почав трясти його за плечі.
— Прокинься, дурню! Чи тобі вже позакладало? Стонадцять чортів твоїй мамі!
І тільки-но забрав руку, автоматник, наче сніп, повалився на землю.
— Іоане, дай-но сюди ліхтарик! — гукнув стурбований ад'ютант водію. І коли освітив обличчя солдата, то зрозумів, що той мертвий. Очі скляні, злобливі, а на устах — глузлива посмішка.
— Обдурив нас, негідник! — процідив крізь зуби Попеску. — А я сидів всю дорогу поруч і не помітив… Дурень, справжній дурень!
Якусь мить ад'ютант стояв розгублений, не знаючи, що діяти.
— Гей, Іоане, — мовив трохи згодом до шофера, — постав машину десь так, щоб її менше бачили!
Водій заїхав у провулок і зупинився.
— Вимкни фари! А тепер візьми автомат і повартуй. Тільки нікому нічичирк. Ця гидота вже розпрощалась з життям. Я побіжу і доповім панові капітану.
11
Прахова — нафтовий район у передгір'ях Карпат.