Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Солдатові страшенно хотілося курити. Він не насмілювався запали і и раніше, коли проходили військові частини та автоколони, боячись, що до нього прискіпається якийсь офіцер чи унтер.
Та зараз шосе обезлюділо. Заткнувши прапорець за ремінь, регулювальник вийняв табакерку і скрутив собі товсту цигарку. Тютюну було вдосталь; тижнів два тому солдати їхньої роти надибали одну сушарню і запаслися куривом.
Тенасе жадібно затягся раз і вдруге. І саме в цю мить на дорозі з'явився фургон з халабудою. Підвода була одна-однісінька, і тому регулювальник не погасив цигарки, а тільки сховав її на всякий випадок у рукав, наче полохливий гімназист.
Їздовий зупинив коней зовсім недалеко.
— Здорово, друже! — гукнув він привітно, поплескуючи коня.
— Здрастуй! — одказав Тенасе, підступаючи ближче. — Чого тобі?
Той наче й не чув запитання, все гладив рукою спітнілого жеребця, який неспокійно форкав і гриз вуздечку.
Тим часом з халабуди виплигнув солдат з автоматом в руках і з цигаркою в роті. «Мабуть, хоче прикурити», — подумав Тенасе і попрямував до нього. Але не ступив він і кількох кроків, як той сіпнув автомат і дав коротку чергу. Тенасе-Тенасе впав, зрешечений кулями.
Автоматник якусь мить вичікувально дивився на забитого, потім підізвав їздового. Взявши тіло регулювальника за голову і ноги, вони вкинули його в халабуду й накрили соломою. І відразу ж підвода помчала далі, на північний захід.
Автоматник подивився вслід, а тоді не поспішаючи почвалав до невеликого стовпа з прямокутною дощечкою, що вказувала назву найближчої місцевості та відстань до неї. По другий бік шосе стояв такий самий стовп з дощечкою і стрілкою в протилежному напрямку. Він зірвав обидві дощечки і, помінявши їх місцями, знову прибив до стовпів.
Покінчивши з цим, підібрав на землі прапорець і, вдоволено посміхаючись, зайняв на шосе місце регулювальника.
Невдовзі показалась валка возів. Коли підводи наблизились, він підняв прапорець і спрямував весь обоз ліворуч. Туди ж він направив один грузовик, а трохи згодом і відкриту машину штабу армії, в якій сиділи капітан та старший унтер-офіцер.
Проте капітан дуже скоро збагнув, що вони збилися з дороги.
— Як, по-твоєму, Попеску, чи не їдемо ми на південь? — запитав він, ще не зовсім певний у цьому.
— Не може бути, пане капітан! Я помітив дорожній знак з назвою села, де міститься штаб пана генерала Попинкаріу. Та й регулювальник показав нам цей напрям.
— Знаю!.. А проте… Що за чорт, невже це справді так? Ей, водію, давай зупинимось. — Капітан вийняв з кишені компас. — Поглянь! Компас теж показує південний захід. Щось воно не те! Як ти думаєш, Попеску?
— От що, пане капітан. Або наш компас зіпсувався, або на стовпах переплутано дощечки.
— Принеси-но мені планшет з картами.
Ад'ютант невдовзі подав капітану планшет.
— Давай помізкуємо. Ми виїхали ось звідси. Так? Добре. Ось бачиш, шосе, села, які ми проминули… Отут і роздоріжжя. Щоб потрапити на КП пана генерала Попинкаріу, треба повернути праворуч. А ми взяли вліво, ось сюди. І тепер стоїмо тут. Цілком ясно, Попеску, що й компас справний, і я ще не забув, де південь, а де північ. Виходить, дощечки хтось переплутав. А наш регулювальник — справжнісінький йолоп.
— Але ж ця помилка, пане капітан, може завдати великої шкоди, — мовив старший унтер-офіцер. — Солдата, який стоїть на шосе, слід розстріляти.
— Вся ця плутанина дуже підозріла.
— І я так думаю, пане капітан.
— Повертай машину, — звелів капітан шоферу, — і щодуху назад…
За кілька хвилин вони вже під'їздили до регулювальника.
Побачивши, що штабні офіцери повернули назад, автоматник вилаявся, однак не розгубився. Виструнчився, як належить солдатові, і чекав:
— Солдате, що ти тут робиш?
— Регулюю рух колон, пане капітан!
— А куди тобі наказано направляти їх?
— Ліворуч, пане капітан!
— Від кого ти дістав цей наказ?
— Пан лейтенант Тимплару так розпорядився.
— Хто це такий?
— Наш командир.
— З якої ж ти дивізії?
— Дивізія «Молдова».
— Чи давно ти вже тут?
Автоматник на мить збентежився, а тоді відказав!
— Та… кілька годин…
— Гм! І багато вже пройшло колон?
— Ні… Три або чотири.