Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Багато писарів, вістових та вартових розбрелось по хатах, щоб роздобути на дорогу кращих харчів. Інші, менш вибагливі, задовольнились сухим пайком і, надолужуючи час, що пішов на упаковування архівів, друкарських машинок та іншого майна їхніх відділів, вирішили трохи поспати.
Це саме надумали зробити й ті шифрувальники, що залишились з другим ешелоном, — сержант-тетеріст Барбу Васіле та єфрейтор-тетеріст Пеліною Влад. Вони перенесли з машину залізний сейф з шифрувальними кодами, різні папери та власні речі і, вимостивши в кузові з ранців і ковдр тимчасове ложе, вклалися на ньому. Звиклі до артилерійської канонади, не пробудились навіть від довгої артпідготовки, яка передувала наступові. І, певна річ, спали б хтозна доки, коли б їхній шофер не завів мотор, перевіряючи його. Першим прокинувся Барбу.
— От чортів син, не дає поспати! — сердито буркнув він. — Чи, може, вже вирушаємо?
Він неохоче підвівся і скочив з кузова. Але дізнавшись, що від'їжджати наказу не було, знову виліз нагору і присів біля речового мішка. Вийняв звідти хліб, шматок сала, цибулину і почав апетитно їсти.
Запах цибулі пробудив від сну і Пеліною Влада. Він з насолодою потягся, голосно позіхнув і теж взявся за їжу.
Пеліною, наймолодший з шифрувальників, був худорлявий і верткий, невеличкий на зріст хлопчина, через що його звали просто «малюком». У відділі Влада любили за веселу вдачу. На перший погляд він здавався балакучим і дуже легковажним, але після більшого знайомства з ним ставало зрозуміло, що це досить розумний хлопець.
Він першим обірвав мовчанку:
— Давай, Барбу, домовимося, хто з нас сяде в кабіну, а хто їхатиме в кузові.
— А хіба обов'язково одному з нас трястися в цьому бісовому ящику?
— Та правда… Проте я подумав: краще вже комусь трошки помучитись тут, аніж проситися на іншу машину. Ти ж сам знаєш, скільки капітану Смеу доводиться клопотатись, щоб вас примістили на якомусь грузовику.
— Де ж узяти всім машин, коли нічим перевезти навіть персонал офіцерської їдальні?.. В усякому разі, я й не думаю трястися в кузові. Моє місце біля водія. А ти як хочеш…
— Що тобі не хочеться трястися в кузові, це я розумію. От тільки одного не второпаю: чому ти маєш їхати в кабіні, а не я? — не без іронії запитав Пеліною.
— Я не кажу, що це моє право. Але ж я старший за тебе, і тобі слід поступитися. А крім того, хіба добре, що я, такий відлюдько, їхатиму з незнайомими хлопцями. Вони можуть по-своєму зрозуміти моє мовчання. — Барбу ледь помітно посміхнувся.
Ці улесливі слова і посмішка вплинули на Пеліною Влада.
— Коли б ти, Барбу, виголошував щодня хоч по двадцять фраз, то став би приємним чолов'ягою.
— А я міг би тобі, друже, сказати, що декому з моїх знайомих не завадило б скоротити свої щоденні тиради фраз на двадцять.
— Це вже камінчик у мій город?
— Ні, я не тебе маю на увазі…
— Спасибі! В усякому разі, мене це тішить. А щоб не бути невдячним, я поступаюся місцем в кабіні. Сам уже якось доїду… От тільки хочеться знати, чому це ми затримуємось?
— А тобі ніколи? Та зрештою хіба не однаково — стояти тут чи на кілька кілометрів ближче до фронту?
— Не в цьому річ. Мене турбує наступ. Як ти думаєш, відіб'ють наші німців?
— Правду кажучи, мені це байдуже.
— Що? Нічого не розумію!..
— Дуже просто. Я не такий наївний, щоб думати, що наша армія забезпечить перемогу. Війна триватиме доти, поки росіяни не дійдуть до Берліна. А дорога на Берлін пролягає зовсім не тут, де воює наша дивізія. От подивись на карті…
— Гаразд. Але ж ми теж беремо неабияку участь у знекровленні гітлерівської армії. Боже, коли б усе це вже скінчилось!
— Тільки не плекай марних надій, хлопчику! Цілком можливо, що різдво відсвяткуємо в Татрах. Трошки пофантазуй, і тоді зможеш собі уявити, що відпустку ми проведемо в Бучеджах[9].
В цю мить капітан Медря наказав вирушати, його команду передавали з уст в уста аж у голову колони.
— На машини! Вирушаємо! Швидше!.. Хутчіш!.. Захурчали мотори, і солдати, миттю зібравшись, почали залазити у кузови. Нарешті колона рушила.
Перші десять кілометрів промчали швидко. А потім водії поїхали повільніше. Дорога була забита обозами з воєнним спорядженням та боєприпасами. Ворог, поспішно відступаючи, все нищив і палив за собою…
Видовище, яке відкрилося перед ними, було жахливим. По обидва боки шосе на відстані багатьох кілометрів валялися постріляні коні, з великими, як у биків, шиями, з довгою кудлатою шерстю. Навколо стояв нестерпний сморід.
Ця страшна картина приголомшила солдатів. Від початку війни вони бачили чимало забитих людей, скорчених, скоцюрблених, як їх застигала немилосердна смерть. Але стільки кінських трупів… Це не вкладалося в їхній уяві.
9
Бучеджі — гори на заході Трансільванського плато.