Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Що там, братику Пантелімоне? — запитав незабаром сержант, зовсім втрачаючи терпець.
— Та йди подивись сам! — визвірився на нього водій. І, сплюнувши крізь зуби, поліз під машину.
Їх обминали вже валки підвід. Гарматний гуркіт ставав дедалі глухішим.
Минуло більше години, а Пантелімон Хинку ніяк не міг завести мотора. Такого з ним ще не траплялось. Лаючись від злості, він то викручував якісь деталі, то знову загвинчував їх, сподіваючись хоч випадково виявити пошкодження. Однак минула й друга година, а мотор усе не заводився.
Тим, часом потік возів та машин скінчився, на дорозі не залишилось жодної живої душі.
Канонада вщухла. Сонце хилилося на захід, провіщаючи раптові сутінки.
Водій, забруднений і спітнілий, вилізши з-під машини, оперся на крило і запалив цигарку.
— Що ж будемо робити, любий Пантелімоне? — лагідно запитав Барбу. — Невже нічого не вдієш?
— Хай мене грім поб'є, пане студент, якщо це не чари. Скільки їжджу, ще не пам'ятаю такого… Ніяк не збагну, що сталося з мотором. Свічки справні, акумулятори заряджені. І не заводиться. Бодай йому грець…
— Отже, ніякої надії?..
— Так! Ніякої…
— Хоч би показалась яка машина. Я навіть не помітив, як вони всі й проїхали. Нікому й на буксир узяти.
— Чого ти не подумав про це раніше, пане студент? Я ж возився з мотором. Якось аж моторошно ночувати в полі.
— Чому?
— Та вже краще в селі, де багато війська. А тут пустка… Правда, це не Росія. Там партизани з'являлися в ту мить, коли ти цього зовсім не сподівався. Звичайно, і тут усе може трапитись… Нехай нас береже бог від усякого лиха, пане студент!..
— А ти, друже Пантелімоне, не з хороброго десятка. — Сержант пильно глянув на ліс, що маячив неподалік, оповитий вечірніми сутінками. А тоді повів очима на стрічку звивистого шосе.
Перехопивши цей погляд, Пантелімон Хинку аж жахнувся. Найбільше його вразила злісна, погрозлива посмішка Барбу. Проте він скоро й заспокоївся. Кінець кінцем, вони давно знайомі з цим сержантом і вже не раз їздили разом. Щоправда, сержант трохи непривітний, іноді любить покепкувати, а взагалі це милий чолов'яга.
— Я не думаю, що нам доведеться стовбичити тут до ранку, — мовив він бадьоро, втішаючи себе. — Проскочили лише перші колони, за ними підуть ще… Дивно, що вже не видно обозів. Не віриться, що вони всі проїхали. А крім того, коли пан лейтенант Попазу не долічиться однієї машини, він пошле когось на розшуки. Отже, не турбуйся, пане студент.
— Та мені однаково, Пантелімоне! — мовив байдуже сержант і знову зиркнув на ліс, якось загадково посміхаючись.
— Умгу! А ти хоробрий, пане студент!..
Сержант зміряй шофера глузливим поглядом, але не відказав нічого. Трохи згодом спитався:
— Ти що, вже не шукаєш поломки?
— Та хай йому чорт. Загадка, і все.
— Тоді давай повечеряємо. Їсти хочеться, аж у очах порябіло.
Барбу сів у кабіну і розв'язав речовий мішок. Пантелімон Хинку взявся за свої харчі.
Якийсь час їли мовчки, позираючи на безлюдну дорогу. Трохи згодом Пантелімон потягся до фляги з водою і, ненароком зачепивши свою гвинтівку, скинув на сидіння.
Барбу взяв її в руки, пильно оглянув:
— Давно не чистив ти зброї, друже. Остерігайся майора Братоловяну, зразу пошле на передову.
— Наче в нас, шоферів, тільки й роботи, що чистити рушницю! День і ніч у дорозі. Та пан майор Братоловяну на це не зважить. Проклятуще життя.
— А вона хоч заряджена? — показав сержант на гвинтівку, яку шофер уже встиг повісити на гачок.
Пантелімон так і не доніс до рота кусень хліба. Їжа застряла йому в горлі. Похапцем загорнув рештки вечері в рушник і промовив:
— Ай справді… Вона ж без патронів.
— Облиш, не треба заряджати, — заспокійливо взяв його за руку Барбу. — Не бійся нічого.
Але шофер зняв з гвіздка гвинтівку і зарядив її.
— Тепер і на душі спокійніше. Як то кажуть, береженого й бог береже. — Він так подивився на сержанта, що той аж змінився на лиці.
Тим часом зовсім недалеко, кілометрів за п'ять від того місця, де шофер Хинку Пантелімон марно намагався завести мотор, трапився випадок, який згодом завдасть чимало мороки другому відділові. Шосе розгалужувалося там надвоє. Один рукав тягся на північний захід, куди наступала дивізія, другий — на південний захід.
На цьому роздоріжжі вже кілька годин стояв на посту солдат-регулювальник Атапасіє- Атапасіє, парубчата богатирського зросту, смаглявий на лиці і з вусами, як у гайдука. Всі звали його просто Тенасе-Тенасе.
Повз нього йшла артилерія, бойові та тилові обози. Поступово цей безперервний потік людей, коней, автомашин і возів припинився. Зараз лише зрідка дорогою проїжджали поодинокі підводи, що з якихось причин відстали од валок. Тенасе-Тенасе неохоче, більш за звичкою підіймав прапорець і показував напрям, куди вони мусять їхати.