Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
І життєрадісний старий аж захлинався від сміху, а здивований санітар поглядав на нього, мотаючи собі на вус, і, очевидно, думав: «Коли я хочу бути в курсі всього, що діється в клініці, то мені треба лише розговорити цього дідугана».
А старий Келдерман тим часом розмовляв сам із собою, як це він часто робив.
— Ох! Жіночі обійми й поцілунки — це чи не найкраще, що я знав на цьому гидкому світі, принаймні тоді, коли мав до них смак. Звичайно, я ще бадьорюсь і, незважаючи на три операції та паралізовані ноги, цьому різникові Дропу не вдалося доконати мене. Але є втіхи, яких я вже ніколи не зазнаю, і тут нічого не вдієш.
— Не журіться, — сказав санітар, побачивши, що старий сумно похнюпився, — ви ще одужаєте й покинете цю клініку.
— Ні, мені вже не довго лишилося жити на світі. Маю таке передчуття. А у старих передчуття справджуються завжди. Коли я й покину корпус А, в якому живу ось уже сім місяців, то лише через дверцята позаду будинку, в труні й ногами вперед, як оце щойно стара перуанка, як це буде й з іншими. Ха-ха!
Він сміявся, цей чудний дідок, заходився нервовим сміхом. Тож санітар з жалю до нього заговорив про інше. А може, не з жалю, а з якоюсь певною метою.
— Знаєте, пане Келдерман, — сказав він, — перед вечерею ви почали розповідати дуже цікаві речі про своє життя-буття. Про те, як під час війни ви жили разом з вашим нерозлучним другом, і в нього був синок…
— Справді, — озвався старий, потираючи чоло, і обличчя його проясніло, — справді, я багато чого побачив у житті, і воно навчило мене, що не треба ніколи втрачати надію. В тому хлопчині, про якого я вам розповідав, синові мого друга Перрона, життя ледь жевріло, коли він з'явився на світ; мати його померла при пологах, всі казали, що дитина не виживе. Однак він розвивався, ріс, а зараз став поважною особою. Еге ж, я читав про нього в газетах місяців шість тому. Малий Себастян Перрон у свої сорок років зробив блискучу кар'єру в судовому відомстві. Я вичитав, що його призначено головою суду.
— В Парижі?
— Так, добродію, в Парижі, як ви зволили висловитися. І це людина, якій ще далеко до п'ятдесяти; між нами кажучи, оцей Себастян своїм успіхом, з одного боку, зобов'язаний жінкам, до яких він весь час був небайдужий, а з другого — людині, за яку він повинен вічно Бога благати. Бачите, пане Клод, без Маріуса просто б не було Себастяна Перрона.
— А що то він за один, той Маріус? — поцікавився санітар.
— Мабуть, було б правильніше сказати, був, — з гіркою посмішкою поправив старий, — бо я дуже сумніваюсь, що Маріус ще живий. Проте, в ті: часи, до яких я подумки повертаюся, тобто сорок років тому, Маріус був син лісника, який служив у Себастянового батька й став найліпшим його приятелем в усіх іграх і витівках. А тепер малий Себастян головує в суді… Ох, що тільки вони не витворяли в лісі довкола Діня, де тоді мешкали їхні родини! Вони дерли пташині гнізда, ганяли звірину в лісі й на полях. Себастян Перрон був кволою дитиною, спочатку він не наважувався й кроку зробити без няньки, повсякчас падав і простуджувався на найменшому протязі. Під впливом Маріуса він потроху звик до здорового життя на свіжому повітрі, зміцнів і загартувався, тож, як я вам уже говорив, згодом мав шалений успіх у жінок.
Санітар, який досі, здавалося, слухав байдуже розповідь старого, тепер виявив несподіваний інтерес і став розпитувати про голову суду та його оточення.
— Ким він став, цей Маріус?
— Я нічого про це не знаю, але гадаю, що коли їм із Себастяном сповнилося вісімнадцять років, вони вже не були такими близькими друзями, як у дитинстві. Себастян закінчив на той час колеж і вивчав право, а Маріусу, як і то було заведено в його середовищі, довелося після закінчення початкової школи братися за якесь ремесло.
— Чим же він займався? — допитувався санітар.
— Став теслею, якщо я не помиляюся, в маленькому селі, що називалося Барак, за кілька кілометрів від Діня. Втім, у вісімнадцять років його забрали до війська, він служив у колоніальній піхоті, потім його відправили воювати на Мадагаскар. Відтоді Себастян не має про нього ніяких звісток.
— Як же ви про це дізналися?
— Цей хлопець цікавив мене, і щоразу, зустрічаючись із Себастяном, я допитувався, чи немає якихось новин про його друга дитинства. Себастян і нічого не знав. Таке воно, життя: люди зустрічаються, люблять одне одного, розлучаються і забувають. Що ж ви хочете?.. Я переконаний, що коли б тепер Маріус зустрівся Себастянові Перрону і не назвався, той би не зміг його і упізнати.