Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
«Це якийсь жебрак, — подумав він, — що я йому колись подав милостиню. Мабуть хоче знову випросити в мене грошей».
Але ні, тут щось не те; чоловік поводився зовсім не як прохач. Тримався він хоч і скромно, але з гідністю. Помовчавши хвилину, він запитав:
— Ти що, не впізнаєш мене?
Голова підвівся.
— Що це означає, добродію, оце ваше тикання, оця фамільярність? Я погодився вас прийняти, але вам слід…
І враз Себастян Перрон замовк, вираз його обличчя миттю змінився. Сталося це тому, що дивний відвідувач назвав своє ім'я. І обличчя судді засяяло радісним здивуванням.
Чоловік сказав:
— Я Маріус!
Себастян Перрон підхопився зі свого величного крісла й кинувся, простягаючи руки, до свого співбесідника, що теж рушив йому назустріч.
— Хіба таке можливо?.. Маріус! Маріус! Ой, друже мій, який же я радий тебе знову бачити!
Він оглянув свого друга з ніг до голови.
— Господи! Признаюся тобі відверто, сам я б тебе не впізнав. Звичайно, ти ще не старий, але дуже змінився.
— Походи, колонії, — ухильно пояснив той.
— Справді, ти ж був у колоніальних військах, воював.
— Авжеж, — підтвердив чоловік і додав: — Я здалеку стежив за твоєю кар'єрою, по газетах. Щоразу, коли ти йшов угору, я відчував незрівнянне задоволення й говорив собі: «Ось малий Себ подолав ще одну сходинку».
Очі голови суду зволожилися.
— Ой Маріус! Маріус! Ти назвав мене Себом, як колись. Пам'ятаєш?
— Ще б пак, подумай лишень: на всьому білому світі в мене був тільки один-єдиний друг, це ти. Невже я міг забути оте найдорожче, що було в нашому дитинстві… Мені завжди не таланило, але я знав, що життя тобі всміхається, ти робиш добру кар'єру, молодий, гарний, жінки кохають тебе.
Обличчя судді спохмурніло.
— Гай-гай, не таке вже воно й щасливе було моє життя, як здавалося. Я страждав і нині страждаю подеколи. Мені довелося зазнати страшних потрясінь, згодом я тобі все розповім.
І дивлячись прямо в очі чоловікові, як він вважав, єдиному у всьому світі, на кого міг звіритися, суддя запитав:
— Якби я попросив тебе допомогти мені в одній секретній справі, якби я тебе ввів у курс одного діла, що тяжить над моєю душею, то чи міг би я покластися сьогодні на мого друга Маріуса, як тридцять років тому малий Себ покладався на малого Маріуса?
Кажучи це, він був так схвильований, що не помітив, як лице його співрозмовника оживила дивна гримаса.
Той, очевидно, чекав подібного запитання й постарався якомога приховати свою велику радість.
— Можеш на мене покластися, як на самого себе.
Але тут їм довелося урвати розмову, бо в кабінеті з'явився служник.
— Пане голово, засідання мало розпочатися ще десять хвилин тому, може, пан голова…
— Справді, я зовсім забув.
Він палко потис руку чоловікові, що його служник оповістив був як Немо, і наостанку сказав:
— До вечора. Приходь до мене… Ні, краще зачекай мене. Як тільки засідання скінчиться, я розповім тобі… бо справа нагальна, мабуть, саме небо тебе послало, сам побачиш, що не можна гаяти ні хвилини.
Тож поки суддя вів засідання, гість влаштувався у кріслі й став читати газету.
Однак читав він недовго; відклавши газету, потер руки з виглядом людини, якій вдалася вигідна оборудка.
Чоловік, який зібрався чекати повернення голови суду і який влаштувався в його кабінеті, наче в себе вдома, був не хто інший, як санітар Клод з клініки професора Поля Дропа, трохи загримований, що, використавши описи старого Келдермана, прибрав подобу Маріуса, який зник двадцять років тому.
Але з якою метою санітар Клод, людина з вельми підозрілими манерами, що його порекомендував хірургові Дропу дивний фінансист Міньяс, вирішив удавати перед Себастяном Перроном його друга дитинства Маріуса?
VI
«ДИВАК»
За кілька днів до того, напередодні вечора, коли грецький фінансист повинен був вирішити, купувати йому клініку доктора Дропа чи ні, в кабінеті хірурга розігралася химерна, в найвищій мірі трагічна сцена, і саме тоді, коли в цьому притулку страждань і хвороб запанувала глибока тиша.
Мадемуазель Данієль зробила свій останній обхід і дала настанови старій Фелісіте, що, буркочучи, встала, щоб зайняти свій пост на кушетці біля дзвоників, аби чути виклики хворих, як раптом пролунав дзвінок. Дзвонили від брами, безперестану натискаючи на кнопку.
Фелісіте, саме втілення відданості обов'язку, хоч і втілення буркотливе, певна річ, підвелася. Як завжди, вона лягала спати раніше й заступала на чергування о другій годині ночі, коли мадемуазель Данієль, зморена виснажливою денною роботою, йшла спати.