Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Він лише шість місяців тому переїхав до Парижа, зробивши блискучу кар'єру в провінції, і вже встиг зав'язати дружні стосунки з багатьма судовиками в Палаці правосуддя. Він умів привертати до себе людей, тож проникливі позивачі домагалися, щоб їхні справи розглядав саме він.
Знайомі та колеги Себастяна Перрона не без підстав передбачали, що його чекає велике майбутнє: невдовзі він стане радником апеляційного суду, а потім, напевно, зможе претендувати на найвищі судові посади держави; його навіть бачили членом головної касаційної інстанції.
А поки що Себастян Перрон прямував до свого кабінету. Впевненою ходою він перетнув зал, але на кожному кроці був змушений зупинятися: друзі, колеги, прохачі, люди всіх станів, адвокати, повірені — всі намагалися переговорити з ним чи щодо справ у суді, чи про щось інше як з людиною корисною і впливовою в цій установі.
Як завжди, його перестріли дві чи три гарненькі жіночки, що блукали по Палацу правосуддя, чи то випадково, чи то навмисно; ніхто цього не знав і не наважувався запитати. Однак уже стало правилом, що коли Перрона бачили десь у закутку Палацу, заглибленого в розмову з якою-небудь жінкою, то проходили мимо, наче не помічаючи й не звертаючи на них анінайменшої уваги.
Всі знали, що Себастян Перрон, який у свої сорок років став головою суду в Парижі, зобов'язаний цим великою мірою жіночій протекції, знали й те, що, незважаючи на свій вік, новоспечений голова й далі домагатиметься прихильності тих, кого він називав своїми щасливими зірками, і завдяки їм підніматиметься по службовій драбині вище й вище.
Коли ж нарешті він зайшов до свого кабінету, з якого одні двері вели до зали судових засідань, де він головував, а інші — до приймальні, служник шанобливо доповів йому:
— Пане голово, тут один чоловік бажає переговорити з вами. Він домагається, щоб ви його прийняли.
— Він передав свою візитну картку?
— Ні, пане голово, в цього чоловіка, як мені здається, її немає, вигляд у нього не досить елегантний для картки.
— Справді? — посміхнувся судовик. — Ви хоча б запитали, як його звати?
Служник здивувався.
— Пан голова збирається його приймати?
— А чому б і ні? Суддя не повинен бути зв'язаний світськими умовностями, та й можна бути цілком чесною людиною, не маючи коштів на візитні картки.
Служник згідливо хитнув головою.
— Я знаю, пане голово, я знаю, але врешті… Так заведено, коли я не помиляюся, що позивач звертається до голови суду, лише одержавши від нього дозвіл, для якого треба попередньо надіслати листа з проханням про аудієнцію.
Себастян Перрон сьогодні був, очевидно, в доброму настрої, бо, посміхаючись, запитав:
— А звідки ви знаєте, що це позивач? Може, хтось просто бажає зі мною познайомитися.
— Пан голова жартує, — сказав служник і вийшов з кабінету, щоб запитати ім'я відвідувача.
Повернувшись, служник повідомив:
— Пан голова має рацію. Цей чоловік прийшов не в судових справах; він бажає переговорити з вами приватно.
— То як його звати? — знову запитав Себастян Перрон, що вже вбрався в чорну мантію, щоб іти на судове засідання.
Служник відповів:
— Пан Немо.
Здивований голова застиг на місці.
— Це що, жарт? — роздратовано запитав він.
— Я б ніколи не дозволив собі таких жартів, — зніяковів служник. — Відвідувач мені сказав: «Передайте, що моє ім'я Немо». Що я й зробив.
Себастян Перрон трохи зблід; він явно вагався, не знаючи, як повестися.
Певна річ, служник сказав правду. Він переказав те, що йому сказали, не розуміючи, що «Немо» означає «ніхто». З якої речі ця людина, яка хоче його бачити, поводиться так фамільярно, порушуючи правила ввічливості? Чому вона не хоче називати своє ім'я?
І Себастян Перрон звелів:
— Хай цей добродій зайде.
В кабінет голови зайшов скромний і непримітний на вигляд чоловік. Він низько вклонився й мовчки чекав, поки служник вийде з кабінету. Він здавався дивним, цей чолов'яга. Ні, він не мав лихих намірів і тримався радше несміливо, з ніяковістю мнучи в руках кашкета.
Суворо насупившись, Себастян Перрон мовчки розглядав відвідувача, чекаючи пояснень.
Зрештою чоловік таки набрався сміливості і спитав:
— Пане голово, ви Себастян Перрон? Я маю честь розмовляти з Себастяном Перроном?
— Так.
— Я з біса радий, що не помилився. Я зрозумів це відразу, тільки-но глянув на вас, пане голово. Хоч як давно ми бачилися з вами, але все ж я розпізнав би вас серед тисячі.
Себастян Перрон, не перебиваючи, слухав відвідувача і ніяк не міг збагнути, до чого той хилить.