Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Міньяс жестом обірвав його.
— Послухайте-но мене, — сказав він. — Я вчинив трохи необачно: уклав угоду з Картере, не погодивши це з вами. Згадайте, як, обговорюючи з вами і раніше цю справу, я поставив одну умову, за якої можлива купівля, я гадаю, що ви й зараз пристанете на неї.
— Звичайно, я пристаю на всі ваші умови, але мушу признатися: я не пригадую, про що тоді йшлося.
— Може, й природно, що ви не пам'ятаєте такої дрібниці, — сказав Міньяс. — Я порекомендував вам одного чоловіка, санітара, такого собі Клода. Любий мій Дропе, повторюю вам, що був би дуже радий, коли б ви взяли його до себе. Ви згодні?
— Звичайно! — погодився хірург.
Міньяс сказав:
— Мушу вас попередити, що цей чолов'яга — дивак, як служник не такий уже й бездоганний; він вештається туди й сюди, слід прощати йому ці вихватки й ходіння, дати йому повну свободу.
Вимога була дивна, проте Поль Дроп не став суперечити.
— Ваш протеже робитиме все, що захоче, — запевнив він.
— Дякую за вашу люб'язність, — сказав Міньяс. — Чоловік він хороший, але роботи не має. Я радий, що у нього буде якийсь прихисток. Ми з вами зробимо добре діло. Платню ви йому призначите невелику, а він вам колись стане в пригоді.
— Домовлено.
Дроп розвів руками, показуючи, що не мав наміру хоч би у чомусь суперечити своєму новому компаньйону. І знову почав про те, що йому боліло:
— Так от, я говорив уже вам, голубе, що, купивши клініку, ви допоможете мені уникнути однієї підлоти.
Поль Дроп хотів розповісти своєму новому компаньйону про дивний візит Педро Коралеса, але Міньяс знову перебив його:
— Даруйте, але є одна деталь, любий мій професоре, про яку я вам ще не казав і яка дуже важлива.
— Яка деталь?
Міньяс вибирав собі в скриньці сигарету. Спокійно запаливши, він оголосив:
— Ну що ж, слухайте: це правда, голубе, що я купив клініку, але я зобов'язався виплатити гроші рівно через тиждень…
— Ну і що? — стривожився Поль Дроп.
— А те, — холодно продовжував Міньяс, — що зараз у мене немає ні су в кишені… Я розорився грою на біржі десять днів тому і тепер викручуюсь, як тільки можна.
Міньяс говорив так спокійно і з такою впевненістю, що Поль Дроп засумнівався, чи не жартує часом його компаньйон.
— Але, — пролепетав розгублений лікар, — але це дуже неприємно, те, що ви мені сказали. Міньясе, ви, мабуть, жартуєте?
На це той, як завжди, знизав плечима.
— Навіщо мені жартувати? Зі справами я ніколи не жартую.
А що пригнічений Поль Дроп мовчав, Міньяс продовжував:
— Зараз я не маю грошей, аби заплатити за клініку, але треба, щоб я заплатив їх за тиждень. Отож це означає, що в мене тиждень, щоб знайти потрібні гроші.
Міньяс замовк на хвилю, затягнувся сигаретою і спокійно сказав:
— Вибачте, що я вас перебив, мій любий професоре. То що ж ви мені скажете? Здається, ви облагодили якусь справу, що має вам принести шістдесят тисяч франків. З бісового батька, цікаво! Подібними справами можна утримувати клініку й одержувати прибуток! Поясніть мені вашу комбінацію.
Пригнічений Поль Дроп відчув, що потрапив у пастку. Він підсунув під прес-пап'є свого мужнього листа Генеральному прокурору республіки, якого щойно почав писати.
IV
НОВИЙ САНІТАР
Була одинадцята година вечора. Сіявся дрібний дощик, а густий туман закутав Булонський ліс і довгий бульвар Майо, безлюдний у цей пізній час. По бульвару повільно й обережно рухався автомобіль: дорога освітлювалася лише вуличними ліхтарями. Водій не вважав за потрібне вмикати фару, встановлену на капоті.
Поруч з водієм сидів чоловік, що загорнувся в широкий плащ і підняв комір; здавалося, він дуже змерз. Водій нахилився до нього:
— Тут треба звернути праворуч, щоб потрапити на авеню Мадрід, еге ж?
— Ліворуч або праворуч, — відповів чоловік. — Фасад клініки дійсно виходить на авеню, але ми повинні під'їхати до службового входу, що позаду будинку, тобто маленькою вуличкою з іншого кінця саду.
Водій похитав головою:
— Покажеш мені, де треба звернути.
Його супутник спитав здивовано:
— Ти що, не знаєш, як туди заїжджати?
— Далебі ні, я не працюю в Парижі, здебільшого я роз'їжджаю за містом.
Водій зменшив швидкість, дав гудок, щоб попередити перехожого, потім за вказівками свого супутника замість того, щоб їхати бульваром, завернув на вуличку Ферми, потім праворуч і в'їхав у вузенький завулок, стиснутий обабіч високими мурами, погано вимощений, без тротуару, з риштаком посеред проїзду.