Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
— Клоде, допоможіть цьому чоловікові, — звеліла мадемуазель Данієль, — занести труну до фургона.
Санітар шанобливо вклонився:
— Гаразд, мадемуазель.
А за кілька хвилин Данієль могла повернутися до своїх рахунків; прислухавшись, вона почула важкі кроки по жорстві в глибині парку, кроки чоловіків, які під покровом нічної темряви несли труну.
Санітар Клод, виконавши своє тяжке завдання, вернувся до корпусу А й улаштувався в глибині коридора, в який виходили палати, де лежали хворі.
Він зручно вмостився у кріслі й, витягнувши з кишені книжку, зібрався її читати, коли пролунав дзвінок.
Клод підвівся, глянув на пульт.
— З сьомої палати викликають, — пробурмотів він. — Підемо глянемо, чого ще хоче старий Келдерман.
Старому Келдерманові було близько сімдесяти років. Він був найстаріший з пацієнтів професора Дропа і вже давно перебував у його клініці. Санітарові старий іще вдень розказав, що він тут уже сім місяців: його поклали сюди, щоб зробити досить просту операцію, але потім його розбив параліч і з того часу він збагнув, що йому доведеться завершити своє життя в цій оселі смутку й страждань, яка, проте, коли бути розважливим і невибагливим, може стати досить приємним притулком.
Келдерман був непоправний балакун, і якщо мав паралізовані ноги, то їхню нерухомість надолужував язик. Аж надто люб'язний старий був справжньою живою газетою і доводилося лише подивуватися не тільки цікавості, з якою він розпитував то одного, то іншого про людей, що відвідували клініку, а й його здатності все про всіх знати.
Це пояснювалося, з одного боку, тим, що йому нічого було робити, що в нього не було ні родичів, ні друзів, а з іншого, що ні пацієнти, ні медсестри ніколи не відмовлялися зайти побазікати до нього в палату.
Клод, зазирнувши до нього, побачив, що там горить світло. Задля годиться він нарікнув:
— Ой-ой-ой! Коли б пан професор побачив, то був би незадоволений. Не вистачало, щоб іще й мадемуазель Данієль помітила світло крізь жалюзі; вона ж обов'язково прийде його погасити.
Старий хихикнув під покривалом, потішений тривогою санітара.
— Ох і жартун же ви! Я нічогісінько не боюсь. І майте на увазі, що сьогодні ввечері, коли Фелісіте зайшла зачинити в мене вікно, я попросив її засунути штори. Тож знадвору нічого не видно.
Санітар більше не наполягав.
— Але вам пора спати, пане Келдерман.
— Люди в моєму віці не потребують довгого сну, вистачає двох-трьох годин, а цієї ночі мені зовсім не хочеться спати.
Помовчавши, він додав:
— До речі, щойно я чув якийсь шум у кінці саду.
Санітар хотів був перевести розмову на щось інше, але старий правив своєї.
— Не намагайтеся забити мені баки. В мене ще добрий слух. Так, так, я знаю, що приїжджали за мерцем, це було з півгодини тому.
Клод спробував заперечити — мовляв, не було нічого подібного — але Келдерман стояв на своєму, радіючи з нагоди довести, що розум його функціонує справно і ніскільки не втратив проникливості.
— Я чув сигнал фургона похоронної служби, який зупинився у провулку за парком. Та ще й вас покликали, мій друже Клод; ви ж тільки-но повернулися звідти.
Санітар знову запевнив, що це йому здалося, та старий все бубонів:
— Я знаю, за ким приїздили. За іноземкою з двадцять восьмої палати, що померла після операції. Мені здається, що в смерті її є трохи вини медсестри.
Ось що трапляється, коли медсестри бувають такі гарні, як мадемуазель Жермен. У них у голові лише вбрання й зачіски, а не пацієнти. Клод визнав за потрібне внести пояснення:
— В усякому разі, цієї медсестри вже немає в клініці. Пан професор, певно, її звільнив.
Старий з жалем глянув на свого співрозмовника. Потім знизав плечима й посміхнувся:
— Жартун! Ви що, нічого не знаєте? Жермен пішла звідси за власним бажанням, чи, точніше, за бажанням одного люб'язного молодика, навіть, здається, дуже люб'язного.
Клод спробував щось сказати, але старий зупинив його.
— Мені відомо, я все знаю. Жермен було викрадено, як у давні добрі часи, і викрав її не хто інший, як племінник небіжчиці з двадцять восьмої палати, Педро Коралес. Можна сказати, що він це зробив не з помсти, а навпаки…
І помітивши протестуючий жест санітара, старий заявив категоричним тоном:
— Я впевнений у тому, що вам розказую. Я знаю, що вони цілувалися, як несамовиті, у приймальні того самого дня, коли померла старенька. Я маю підстави гадати, що мадемуазель Данієль застала Жермен і перуанця в обіймах одне одного. Ох, як же вона, мабуть, розсердилася!