Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
— Заходь, — сказала тітонька Іда. — У нас буде довга і сумна розмова.
НІЧ
Ця ніч була як божевільний сон.
Тітонька сиділа на канапі, закутавши ноги ковдрою, і витирала очі. На її обличчі наче було написано: «Власне, нам нема про що більше говорити», і разом з тим воно світилося якоюсь надією. Нарешті вона почала, вимовляючи, певно, заздалегідь продумані слова.
— Аарне, я не хочу звинувачувати в усьому тебе. Зрештою, ти не винен, що тебе не навчили дотримуватися порядку… Мати просто розбалувала тебе своєю мавпячою любов’ю… А ти не можеш оцінити цього… Так… — Вона перейшла на офіційний тон. — Але я не знімаю з себе вини. Так. Я мала б більше вимагати, поки ще було не пізно… — Тітонька витерла очі. — Ну, та все це минеться. Все минає. Я знаю, я й сама була молодою… Адже не завжди мені було шістдесят років… Так. І якби ти інакше ставився до мене, то і я б тебе більше розуміла.
Коли тітонька говорила про свою молодість, у її голосі завжди бриніли жаль і сум. Здавалося, вона й сама не вірить у те, про що говорить, але намагається переконати себе. Тітонька випросталась і всміхнулася. Аарне зрозумів, що перша битва позаду. Спогади викликали на обличчі тітоньки дитячу усмішку. Тітонька розчулилась. Це була її найбільша слабість.
— Іди сюди, я розповім тобі…
Аарне сів у крісло. Тітонька, мабуть, думала, що хлопець сяде поруч неї, і відстань трохи збентежила її. Але вона опанувала себе і невдовзі полетіла у країну молодості, наче бджола до медового дерева.
— Пам'ятаю, вчилась я в останньому класі гімназії… На вулиці Лай — тепер це, здається, вулиця Мічуріна — завжди попадав мені назустріч один юнак. І раптом він звернув на мене увагу. І після того щоранку дивився… і ще як! Я була гарненькою — у мене ж високі вилиці, це ознака чистокровної естонки… Так ото цей юнак дивився… І я почала ходити до школи іншою вулицею…
— Ти це хотіла мені сказати? — спитав Аарне.
— Так.
— Навіщо?
Тітонька всміхнулась.
— Я хотіла тобі розповісти про любов…
— Навіщо зараз, уночі, розповідати мені про любов? До того ж… Ну гаразд…
— І в тебе ще вистачає зухвальства… — повільно мовила тітонька Іда.
Аарне підвівся.
— Скажи, будь ласка, що я такого зробив, що? До чого вся ця розмова, га?
— До чого? Я вже сто разів тобі казала: в усьому має бути порядок. Але говорити тобі — все одно що до стіни. Так-так… Твоя мати довірила тебе мені, я відповідаю за тебе. Коли щось станеться, то, будь ласка, хто відповідатиме? Ти хоч сам розумієш, що робиш?
— Ні.
— Ти цілісіньку ніч десь швендяєш. Позавчора ввечері тебе бачили в кіно… з дівчиною. Чи не збираєшся ти одружуватися?
— Прошу…
— Не подобається? Хто ж вона тобі? Гуляща дівка?
Тітонька заговорила зовсім іншим тоном. Здавалося що це інша людина. Перед Аарне стояла жінка, сповнена ненависті і ревнощів.
Аарне підступив до неї. Він бачив лише одну пляму у всій кімнаті — обличчя тітоньки Іди. Тітонька, нічого не помічаючи, вела далі:
— Чого тобі не вистачає? Чого? — Її слова лунали як докір. — Чи про тебе не дбають, чи тебе не люблять? А ти йдеш шукати цієї любові і ніжності невідомо до кого!
Аарне вже не чув її. Забувши про свою внутрішню дисциплінованість, він крикнув:
— Хто гуляща дівка? Хто?
— Тітонька намагалась триматися спокійно. Вона має виграти цю битву. Аарне стояв перед нею, судорожно вчепившись у спинку стільця.
— Що ти розумієш у любові? Що? І ти, ти кажеш — гуляща дівка? Як ти смієш!?
І враз тітонька Іда стала непохитною. Вона стиснула губи у біло-рожеву смужку — це було схоже на посмішку — і мовила:
— Хлопчакам завжди море по коліно. В їхньому віці це природно. Я знаю… Ти не перший. Оцей твій запал, Аарнечко, не дивина.
— Ні, тітонько! Тобі ніколи море не було по коліно! Не було ж? Чому ж тоді ти так кажеш? Чому?
Тітонька Іда раптом відчула слабість. Вона більше неспроможна була грати у зверхність і внутрішню силу. Аарне відвернувся. Йому захотілося одчинити вікно. Та вікна були вже заклеєні папером…
Він оглянувся і побачив: у куточку на канапі, як дитя, плакала стара жінка. Аарне стояв і дивувався, що її сльози не відчували у нього ніякого співчуття. Надто гнітючою була вся історія осінньої ночі у старому будинку.