Лис та інші детективні історії.
- Автор: Дочинець Мирослав Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Карпатська вежа
- ISBN: 978-966-8269-37-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Лис та інші детективні історії.». Краткое содержание книги:
Інші детективні історії об'єднані одним головним героєм — слідчим Правиком, який, шукаючи злочинні сліди, водночас шукає сенс життя, міру справедливості і милосердя.
— Єлизавето Петрівно, може, ви й нам допоможете в одній справі? — витяг свого конверта. — Порадили звернутися до вас. Тут старі документи.
Окуляри без дужок тримаються на самих зморшках. Їм там зручно у виярках лиця. Від ясних очей, здається, навіть скельця потепліли. Тривале, незвичне для неї мовчання. Лише губи, зібрані, як на старому кисеті, беззвучно ворушаться. А для нього кожна секунда чекання — сердечна мука.
— Здається, це ваш автограф… — допомагає зрушити цю несподівану мовчанку.
— Народилися вони в неділю, — почала тихо і якось урочисто. — Як нині пам'ятаю той день…
— Мабуть, ви не зрозуміли. На знімку різні діти. А нас цікавить лише цей, крайній.
— Про нього й кажу. Народилися вони пополудні в неділю. Близнята. Саме на моє тридцятиріччя. Я чергувала тоді. Такий був гарний вересневий день, що оси залітали у вікно скуштувати наш лікер. Ми робили свій фірмовий бузиновий лікер. Лікарня тоді розміщалася в дерев'яних бараках, ще з першої світової війни, коли з фронтів сюди направляли ешелони поранених. А потім померлих від тифу звозили в Борок-Телеп і скидали у величезні ями з вапном. Ці місця загучали хащами бузини. Санітарочки настоювали цвіт у криничній воді з цукром. А потім додавали медичного спирту… До того жменя горіхів, яблука, пиріжки з сиром, які напекла свекруха, — от і гостина на мої іменини. Неділя спокійна, тиха — наче ангел у родильну палату залетів. Та не встигли ми пригубити лікер, як заторохтіла на дворі підвода. На ній жінка лежала на вереті поверх сіна. Непорушна, біла, як пеленка. «Готуйте операційну!» — крикнула я дівчатам, бо одразу збагнула, що тут сильна кровотеча. Чоловіки внесли її на тому ж покривалі. Один із них — Мішо, наш молочник із Кленового. Так і є, це була його дружина. Я нараз і не впізнала її змарнілий, вимучений вид. Вона в нас народжувала чи не щороку. Але вже й не згадаю її ім'я. Така була маломовна, сором'язлива жіночка, повна протилежність чоловікові. А його, звичайно, пам'ятаю… Та, може, вам усі ці подробиці нецікаві?
Він хотів щось сказати, але твердий клубок застряв йому в горлі, і він лише мотнув головою — мовляв, продовжуйте.
— Мішо носив нам молоко. Бувало, ми ще й халати не встигли одягти, а він уже клав на приступок свої білі сакви з алюмінієвими кандирями, обв'язаними лопухом чи виноградним листом. Молоко в нього було густе, трохи синювате, бо корову, казав, діти водять по ярках і вона ягоди пасе. Його він продавав задешево і з фіглями.
— З чим?
— З жартами, приповідками. Бо такий він був чоловік, завжди мав напохваті замашне слово чи якусь байку. Добрий був чоловік, світлий. Не знаю, чи й живе ще. Коли виноград підходив, то він неодмінно клав нам кілька грон на посудину. І яких — як коти завбільшки, пахучі, сік липнув до пальців. Ми гроші пхали, а він відмахувався: «Паніки золоті, та де би я щось узяв від вас. Моя знову тяжка ходить. До року-нівроку ми знову у вас». Це правда, віз його з породілею майже щороку скрипів лікарняним подвір'ям. Я б вам тепер і не сказала, скільки в нього вже було дітей, як дружина померла на моєму столі.
— Померла? — аж скрикнув він.
— Ви, чоловіки, гадаєте, що легше раз в році народити, ніж кожного дня бороду брити. Але повірте — нелегка ця доля жіноча. А надто в селі. Я й того Мішу не раз сповідала: чого ж ти жіночку так мордуєш? Мало що на ній хата висить, город, худоба і птиця, ще й коло цицьки завжди дітвача дрібне тулить. А ти їй продиху не даєш, гадаєш, що жіноче тіло залізне — лише для ваших утіх і для родів служить. Гигикав, на жарти перекидав… От вона й надірвала виснажений організм. Відшарувалася плацента, пішла кров. А вона, бідолашна, ще й приховувала, гадала, що само минеться. І тепер, знекровлена, згасала на моїх очах… На наркоз не було часу, я швидко зробила розтин і вибрала першу дитину, цілком здорову. А другий хлопчик, оцей з вашої фотографії, був зовсім кволенький, інтоксикація вже вразила його. Але ще дихав… Зашивати жінку вже не було потреби, хіба що для годиться. Коли її провадили на теліжці, здавалося, що осклілі очі втішено дивляться на немовлят. Ніколи не забуду того погляду. Очі вже були мертві, але я впевнена, що душа її все це бачила. Вона витала над дітьми. Ніхто з нас потому не доторкнувся до гостини, а одну сестричку навіть знудило.
В кімнаті знову залягла тиша, лише цвіркунець десь у віхтику зілля цідив свою тріскучу мелодію.