Чорний лабіринт. Книга друга

— Заждіть хвилину, — раптом зупинився Крайніченко. — Може статися, я не зустрінусь з Плісейсом. То чи не могли б ви передати йому кілька слів од мене? Сподіваюсь, ви побачите його?

— Можливо… — знизав плечима старий.

— Я напишу йому записку.

— Не варто. Кажіть, я все передам.

— Скажіть йому, що те, за чим до мене у Мюнхен приїздив Віктор, лежить під каменем, на якому ми з Зеппом сиділи в ніч останньої нашої зустрічі! Запам'ятали?

— Не хвилюйтесь, камраде, я ще маю добру пам'ять.

Федір збіг сходами і опинився на тихій безлюдній вуличці. Ні ліхтарів, ні світла у вікнах будинків, тільки у жовто-червоне колесо місяця врізається конус кірхи. Пішов швидко, майже біг. Вулиця бралася вгору, і він тут відчув серце. Довелося стишити ходу, та серце не переставало боліти. Пройшов ще трохи і зупинився. Озирнувся — нікого, попереду теж ні душі, але щось його все-таки примусило одійти в тінь ближчого під'їзду. «Зовсім здає мотор…» У цю хвилину чомусь згадалась дивна картина, ніби пам'ять зненацька вивергнула давно забуте: напівтемний підвал, він лежить прив'язаний до крісла, над ним схиляється чиєсь обличчя і голос… Він чує його десь здаля, ніби крізь сон: «Більше не можна… Не витримає серце… Він помре…» Чий він, цей голос? Чому раптом так чітко привидівся цей підвал? Адже нічого подібного я не пам'ятаю… А може, це було не зі мною? Може, хто розповідав? Ні, це було зі мною! Але де? Коли?! Що за люди були тоді поруч? Кому належав цей різкий, скрипучий голос?!»

Біль полоснув мозок так, ніби в скроні і в потилицю вдарили чимось гострим. Задавив у собі стогін, прихилився скронею до холодного каменя. Трохи полегшало. Вже був зібрався на силі, щоб рушати далі, та вгорі, біля останнього будинку, майнула чиясь постать. Подумав, що знову якась маячня в голову лізе, але ось чоловік у світлому плащі і капелюсі з пером, не криючись, вийшов на дорогу і зупинився, відверто заглядаючи у вікна. Потім жестом покликав когось із темряви. За хвилину біля нього став високий на зріст, широкий у плечах молодик. Вони про щось перемовились і рушили вулицею вниз до кірхи. Федір одступив глибше у тінь. Чоловік у плащі щось неголосно говорив, звертаючись до молодого, років вісімнадцяти, хлопця, а той поштиво слухав і весь час озирався на будинок адвоката Хаймерля. Так вони спустилися до кірхи і зникли.

Крайніченко ще хвилин десять стояв, прислухаючись, чи не повертаються назад. Але навкруги було тихо, сонно, мертво. Скрадаючись попід стінами, рушив угору. Кілька разів зупинявся, дослухаючись, але ніщо не викликало тривоги. Ще раз оглянув вулицю, будинок, вікна, потім швидко перейшов освітлений майданчик і натиснув на дзвінок; довгий, короткий і знову два довгих. Прислухався: тихо, ніде не шелесне. Приклав вухо до дверей — ні звуку. Ще раз подзвонив і раптом почув: щось ніби рипнуло. А за хвилину переконався, що до дверей хтось наближається.