Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Сей? — гукнув він, заходячи з мулом на подвір’я. На підході до хатини Капик почав упиратися ногами й опустив голову, але Шимі смикнув його за повід, і він знову пішов. У глибині душі Шимі про це пошкодував. — Мем? Добра старенька, яка й мухи не зобидить? Ви там? Це Шимі, привіз вам трохи ґрафу, — всміхнувшись, він витягнув уперед вільну руку долонею догори, щоб продемонструвати свої добрі наміри. Але в хатині мовчали. У Шимі від страху зсудомило живіт. Він навіть подумав, що зараз накладе в штани, як маленька дитина. Але потім випустив поганий дух, і йому трохи полегшало. Принаймні в кишках.

Він покрокував далі, і з кожним кроком це подобалося йому дедалі менше. Земля на подвір’ї була тверда, мов камінь, бур’ян — жовтуватим, наче хазяйка хатини своїм дотиком отруювала саму землю. Шимі побачив клапоть городу. Овочі, що досі там росли (здебільшого гарбузи і гострокорені), були мутантами. А тоді йому в око впало городнє опудало. Ще один мутант. Замість однієї голови, напханої соломою, в нього було дві, а з грудей стирчала рука в жіночій єдвабній рукавичці.

«Сей Торін більше не намовить мене сюди прийти, — подумав Шимі. — Ні за які гроші».

Двері хатини стояли розчахнені. Шимі здалося, що це провалля беззубого рота. Враження підсилював гидотний вологий сморід, що ширився звідти.

Шимі зупинився за п’ятнадцять кроків до хатини. Капик тицьнувся йому носом у сідниці (наче питаючи, що їх тримає у цьому жахливому місці), і хлопець тихо зойкнув від несподіванки. Звук власного крику мало не змусив його зірватися з місця і тікати світ за очі. Довелося докласти всю силу своєї волі, щоб лишитися на місці. Був розпал дня, але тут, на цьому схилі, сонце наче не гріло і не світило. Шимі не вперше сюди піднімався, і Реїн пагорб ніколи не викликав у нього приємних емоцій. Але того дня все чомусь було значно гірше. Він будив у ньому такі відчуття, як голос тонкоходу посеред ночі. Неначе щось повзло до нього спереду, якийсь звір, чиє тіло складається з очей, а червоні кігті так і тягнуться до нього, Шимі.

— С-с-сей? Є тут хто? Хто…

— Підійди ближче, — крізь відчинені двері почувся голос. — Стань там, де я зможу тебе бачити, недоумкуватий хлопчисько.

Щосили намагаючись не застогнати чи не скрикнути, Шимі зробив, як наказав йому голос. Йому здавалося, що він уже ніколи не повернеться назад із цього пагорба. Капризний, можливо, і вирветься, але він — ні. Бідний старенький Шимі потрапить у казанок. Увечері з нього буде печеня, завтра юшка, а холодних закусок вистачить до Кінця Року. Його з’їдять.

На ватяних ногах він рушив до Реїного ганку. Якби його коліна були поряд, то стукали б, як кастаньєти. У неї навіть голос тепер був інший.

— С-сей? Мені страшно. Ду-у-уже.