Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Вона відчула, як віддих її, гучний і розмірений, переходить у судомне схлипування, але очі залишалися сухі й пекучі, немов їм уже ніколи не зронити ані сльозинки. Поволі й натужно вона нахилилась і задерла свої важкі спідниці до самих стегон. Їй було водночас і тепло, й холоднувато, і липко від поту, а тіло приємно студив повів свіжого нічного повітря. Туманно промайнула думка: а що сказала б тітонька Туп, якби побачила, як вона розвалилася на веранді, задерши спідниці аж до панталонів? Але їй було начхати — і на це, і на все інше. Час зупинився. Може, вечір тільки-но запав, а може, вже й північ. Вона не знала, та й не хотіла знати.
Почулась хода згори, і у Скарлет промайнула думка: «А чорт би її побрав, цю Пріссі!» Потім ураз очі заплющились, і щось таке наче сон злягло на неї. А за якусь незмірну хвилю вона виринула з чорного забуття і раптом усвідомила, що поруч стоїть Пріссі й самовдоволено просторікує.
— А добре ми впорались, міс Скарлет. Навіть у моєї ма не вийшло б так справно!
Скарлет дивилась на неї з темряви, надто втомлена, щоб вишпетити її, чи насварити, чи дорікнути за численні провини — за те, що вона хизувалася вмінням, якого насправді не мала, що показала себе боягузкою, страшною незграбою і взагалі недотепою в скрутну мить, за те, що довго шукала ножиці, що розлила на постіль воду з миски, що випустила з рук немовля. А тепер вона стоїть і похваляється своєю вправністю.
І янкі ще хочуть звільнити негрів! Ото матимуть собі радість!
Вона мовчки напівлежала, спираючись на стовпець, і Пріссі, вловивши її настрій, тихенько пірнула в пітьму веранди. Збігла якась часина, дихання Скарлет вирівнялось, у голові проясніло, і з північного боку вулиці вона розчула тихі голоси й тупіт багатьох ніг. Солдати! Вона поволі сіла рівніше й обсмикнула спідниці, хоч добре усвідомлювала, що ніхто її не розгледить такої глупої ночі. Коли солдати — бозна-скільки їх сунуло, мов тіней,— порівнялися з будинком, вона озвалася до них:
— Стривайте, будь ласка!
Одна тінь виокремилася з гурту і підійшла до хвіртки.
— Ви відступаєте? Покидаєте нас?
Тінь начебто скинула капелюха й неголосно промовила з темряви:
— Так, мем. Ми відходимо. Ми останні покинули укріплення, десь за милю звідси.
— То ви... то армія відходить таки справді?
— Так, пані. Розумієте, янкі підступають.
Янкі підступають! Вона й забула про це. Грудка підкоптилась їй до горла, і вона не змогла сказати більше ні слова. Тінь подаленіла й злилася з рештою тіней, і тупіт ніг став завмирати в пітьмі. «Янкі підступають! Янкі підступають!» — ось що чулося в ритмі їхньої ходи, в раптовому гупанні її серця. Янкі підступають!
— Янкі підступають! — вереснула Пріссі, зіщулившись біля неї.— Ой, міс Скарлет, вони нас усіх переб’ють! Проштрикнуть багнетами! Вони...
— Та цить ти! — Жахала навіть думка про таке, а ще чути її, сказаною цим тремтячим голосом, було й зовсім нестерпно.
І знову Скарлет опосів страх. Що їй робити? Як урятуватись? Де шукати допомоги? Жодної близької душі не лишилося.
І раптом вона подумала про Рета Батлера, і страхи її трохи вляглися. Як це вежа не згадала про нього сьогодні вранці, коли гасала по місту, мов курка з відтятою головою? Вона його ненавидить, але він дужий і тямущий і не боїться янкі. І він ще в місті. Звичайно, вона ображена на нього і він говорив непрощенні речі того останнього разу. Але в таку хвилину, як зараз, це можна й знехтувати. Головне, що він має коня й бричку. І як це вона не згадала про нього раніше! Він може вивезти їх з цього приреченого міста, далі від янкі, куди-небудь, абикуди.
Обернувшись до Пріссі, вона заговорила в гарячковому поспіху:
— Ти знаєш, де живе капітан Батлер? У готелі «Атланта»?
— Знаю, мем, але...
— Так ото зараз же збігай туди й перекажи, що він мені потрібен. Нехай приїде якомога хуткіше з конем і коляскою або санітарним фургоном, якщо зможе роздобути. Скажи йому, що в нас немовля. І що я хочу, щоб він вивіз нас звідси. Іди. Тільки швидко!
Вона випросталась і злегка підштурхнула Пріссі, аби не барилася.
— Боже м’стивий, міс Скарлет! Таж темінь така, я боюся! Ану ж як янкі мене схоплять?
— Якщо ти чимдуж побіжиш, то наздоженеш солдатів, і вони оборонять тебе від янкі. Ну, швидко!