Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Раз вона почула, як Вейд навшпиньках піднявся нагору, пристав за дверима й захлипав:
— Вейд голодний!
Скарлет хотіла вийти до нього, але Мелані прошепотіла:
— Не залишай мене. Будь ласка. Без тебе я не витримаю.
Отож Скарлет послала вниз Пріссі, щоб розігріла рештки мамалиги від сніданку й нагодувала Вейда. Що ж до неї самої, то їй здавалося, що відсьогодні вона вже ніколи не зможе й кусника в рот узяти.
Годинник на поличці каміна зупинився, і Скарлет не уявляла, котра година, але коли задуха в кімнаті почала спадати, а сонячні промінці, які пробивалися крізь шпарини, притьмяніли, вона підняла штори. І тоді, на свій подив, побачила, що пора вже передвечірня, і багряна куля сонця зависає низько над обрієм. А вона ж боялася, що ця полуденна спекота довіку не мине!
Скарлет страшенно кортіло дізнатись, що діється в місті. Чи вже всі війська вийшли? Чи вступили до міста янкі? І невже конфедерати здадуть місто без бою? Потім з болем у серці вона подумала, як мало залишилося конфедератів і як багато солдатів у Шермана, та ще й добре вгодованих. Шерман! Ім’я цієї людини наганяло на неї такий страх, що куди там тому нечистому! Але тепер було не до роздумів, бо Мелані раз у раз просила то пити, то покласти холодного рушника на чоло, то віялом над нею помахати, то відігнати мух з обличчя.
Коли смеркло, і Пріссі, чорною марою снуючи по кімнаті, засвітила лампу, Мелані почала слабнути. І стала гукати Ешлі, знов і знов, наче в маренні, аж урешті розпачлива монотонність цих покликів так розлютила Скарлет, що вона ладна була заткнути рота Мелані подушкою. Може ж, лікар кінець кінцем таки прийде? Коли б уже швидше! Знову надія ожила у Скарлет і вона, обернувшись до Пріссі, наказала притьмом збігати до будинку Мідів подивитись, чи є там доктор Мід або його дружина.
— А коли його нема, спитай у місіс Мід чи в куховарки, що треба робити. І попроси когось прийти.
Пріссі прискоком збігла сходами і прудко чкурнула вулицею — Скарлет навіть здивувалася, звідки така жвавість у цього ледачкуватого дівчиська. Довгенько вона десь там ходила, а коли вернулася, то так, як і пішла — сама-одна.
— Лікаря не було вдома ціліський день. Може, він пішов з солдатами. А місте’ Філ упокоївся, міс Скарлет.
— Помер?
— Атож,— відповіла Пріссі, пишаючись принесеною новиною.— Талбот, їхній кучер, сказав мені. Його поранило...
— Але тебе я не задля цього посилала.
— А міс’ Мід я й не бачила. Куховарка каже, міс’ Мід обмиває його й обряджає, аби поховати, заки нема янкі. І ще вона каже, що як дуже допікатиме біль, тра покласти ножа під ліжко міс Меллі, і ніж розітне біль навпіл.
Ще мить, і Скарлет за таку помічну інформацію дала б їй знов ляпаса, аж це Мелані широко розплющила очі й прошепотіла:
— Дорогенька... Що, янкі підступають?
— Ні,— рішуче відповіла Скарлет.— Це Пріссі вигадує.
— Атож, мем, це я вигадую,— поквапилася підтвердити Пріссі.
— Вони таки підступають,— прошепотіла Мелані, не піддавшись на їхню оману і ховаючи лице у подушку. Голос її тепер був майже не чутний.
— Бідне моє дитя. Бідне дитя.— І перегодом: — Ой Скарлет, нізащо не лишайся тут. Забирай з собою Вейда й виїзди куди-небудь.
Саме так Скарлет і думала, але почувши ці думки, висловлені вголос, скипіла від сорому, наче її потайне боягузтво проступило у неї на обличчі.
— Не патякай казна-чого. Я зовсім не боюся. І ти знаєш, що я тебе не покину.
— Ні до чого це. Однак я помру.— І з уст Мелані знову зірвався стогін.
Повільно й навпомацки, немов стара бабця, Скарлет спустилася темними сходами, тримаючись за поруччя, щоб не впасти. Ноги в неї здерев’яніли й підгиналися з утоми та напруги, тіло бив дрібний дрож від холодного липучого поту. Насилу добулася вона до веранди й сіла на горішню сходинку. Спершись спиною на стовпець, вона тремтячого рукою розщібнула кілька гудзиків ліфа на грудях. Ніч тонула в теплій погожій темряві, і Скарлет напівлежачи втупилася просто себе, як знеможена буйволиця.
Було вже по всьому. Мелані не померла, і крихітне немовлятко чоловічої статі, що попискувало, мов кошеня, дістало свою першу купіль з рук Пріссі. А Мелані заснула. Як вона могла спати після цих страшних зойків і нездарної допомоги, від якої їй було більше мук, аніж користі? І як вона взагалі не померла? Щодо себе, то Скарлет була певна, що не вижила 6, маючи таку поміч. А от Мелані, коли все скінчилося, навіть змогла прошепотіти — правда, Скарлет довелося нахилитись до самих її уст, щоб розчути,— «Дякую». І після цього заснула. Як могла вона заснути? Скарлет забула, що вона сама, народивши Вейда, теж відразу поринула в сон. У неї все повилітало з пам’яті. В голові у неї стояла порожнеча, і в світі навколо теж, і ніякого життя не було перед цим нескінченним днем, як і не буде опісля, а тільки важезна гаряча ніч, тільки її власне надсадне дихання з грудей, тільки піт, що холодними цівочками спливає з-під пахв до поясу, зі стегон до колін — липучий, глеюватий, остудливий.