Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Кинь собакам, – наказав князь воїнові, а жерцям-знахарям гукнув: – Підійдіть до мене!
І коли ті наблизились, мовив:
– Ви чародії і ворожбити. Ви вважаєте себе сильнішими за свого князя, та я маю найвищу силу над вашими чарами. У кожного, хто буде мати в серці злобу на свого князя і насилатиме на мене трясці, гарячку й нужу, я виточу з серця руду і одрубаю голову, що белькоче закляття…
Він знесилився і знаком покликав Бісарта:
– Ціба помстився на мені й наслав хворобу, тепер же, коли він мертвий і злосливе серце його не б’ється, чари його втратили силу… Тобі ніхто не буде заважати вилікувати мене… Я дарую тобі п’ятсот лисичачих смушків і сто найкращих коней з моїх табунів і вірю, що не встигне тричі зійти сонце, як я поскачу до Танаїсу приборкувати Галатів…
Бісарт на знак покори хитав головою.
– Так, князю, так. Не встигне тричі зійти сонце, як ти поскачеш перед своїм військом приборкувати нахабних та жорстоких Галатів…
Того ж дня, пізнім вечором, князь Барціла помер…
За довгий час неволі Бісарт відчув себе дійсним невольником. Ворожбити розповіли всім, що князь наказав розтерзати тіло Бісарта між п’ятьма степовими кіньми, і хоч ворожбитам ніхто з близьких князю не повірив, Бісартові скрутили руки і кинули в глибоку яму.
Молодий князь наказав:
– Не можна чинити кару над трупом вождя. Це буде наперекір прадідівським звичаям. Найближчий раб мусить бути похований живцем в одній могилі зі старим князем…
Бісарт знав це і очікував смерти. З ями він бачив відблиски од багаття степовиків. Далекі зорі блищали небесною красою, але тиша була у таборі, тільки коні стиха іржали. В становища далеких кочових орд сарматських поскакали вісники жалоби, а в шатрі над трупом князя ридало сорок найкращих дівчат сарматських.
Їх голосіння нагадувало скавуління собак в передсмертній агонії, коли важким колесом видавлено кишки, поламано ребра і немає вже порятунку і надії на життя…
Призначених на похорон невільників зв’язували і кидали у яму, де сидів Бісарт, і вони, падаючи, били його руками, ногами і головами. Він приткнувся в кутку з розбитою головою і почував, як кров цівкою цебеніла з лівого виска на плече…
І коли вже в ямі невільники сиділи один коло одного так, що й просунутись не можна було, і стогнали од болю, а в переддосвітній час табор сарматський затих, і навіть ридальщиці тихше скиглили своє голосіння, в голові Бісарта з’явилась думка про втечу…
Він вірив у незламність долі, яка записана для кожної людини зоряними знаками на небі, та неминучість смерти затулила собою ту віру, і він шукав виходу, і знайшов його.
Бісарт сказав невільникам, що коли він вибереться зараз з ями, то вживе свого впливу, щоб урятувати їх од смерти, і просив у них допомоги…
Бісарт вірив, що щастя одних будується на нещасті других, а тут він може збудувати своє щастя на нещасті, яке створено не його руками. Од того не буде більше нещастя…
Спільними нелюдськими зусиллями висадили невільники Бісарта, а він виліз з ями.
Відчувши себе на свободі, тихо поповз Бісарт поміж сонними воїнами, аж доки не опинився в безлюдному степу. Тоді він підвівся на ноги і побіг.
Біг не стежками диких табунів, широкими кочовими шляхами, а диким степом, в якому легше було сховатись од погоні…
Огняний самовидець тисячоліть байдуже видибав з-за степового обрію і, не побачивши значних змін на землі, спокійно почав виконувати обов’язки, покладені на нього законами небесної механіки.
По-перше приколов золотою шпилькою день до зеленої степової дошки, і цей мізерний шматочок часу затріпотів крильцями, як метелик, і залишився умирати серед мережива полів повільною смертю мученика…
Дальші обов’язки були ще дрібніші, такі мізерні, що ніяково ставало за космічного велетня.
От мимохідь треба полоскотати у ніздрях людини, що висунула сонну голову з-під шатра, і хоч не личило це статечному представникові космосу, та сонце ретельно і з незмінним задоволенням виконувало цей обов’язок протягом своєї тисячолітньої практики…
Ну, а ріжні там біохімічні процеси, то вже нудна буденна робота.
Уява Бісартова дивно подвоїлась по тому, як він двічі чхнув з таким коротким інтервалом, що в протязі нього він не встиг навіть піднести руку до носа.
Те, що трапилося вчора, якось дивно одсунулось на тисячу років назад, і одна половина подвоєної свідомості почала бліднути і одсихати…