Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Переливає переливом місяць в воду.
Така втома…
Далечінь, що сон дитячий…
Мрійно-млосний…
Небо – леді кучерява та прозора,
що востаннє на піано гра Бетховена…
Та Bravissimo під ритм гармоній б’є поклони…
Небо – леді.
А земля сліпець, старчиха, з костурмою…
В лахмах, дранті – та з собакою.
Переливає переливом місць воду…
Така втома.
«Я не люблю тебе, бездушну та жорстоку…»
Я не люблю тебе, бездушну та жорстоку,
Морська глибінь – безодне.
Я не люблю тебе, дружино кароока,
Як примару холодну, —
Коли п’янієш люто в морі,
Женучись за шквалом,
Коли листи твої безкровні
Скребуть по серці ралом.
Я не люблю тебе, черству, солону,
Ах, мріє… повідь…
Коли в очах сумних монгольських
І кара й злоба.
«Чорний ворон над моїм вікном…»
Чорний ворон над моїм вікном
Крилом б’є по віттях клену…
Ворон хвору голову докору
Кладе на сніг крізь сон.
Ворон хворо
Старим побитим дзьобом
П’ючи в утомі цілющу воду,
Як мандрівник краю невідомого,
Над кленом в сутінь вечорову
Ворожить про майбутність Сходу.
Ворожить ворон дзьобом.
Чорний ворон над моїм вікном.
«Тричі пролітала переді мною ластівка…»
Тричі пролітала переді мною ластівка,
Грала гарно-гарно, наказувала:
«Нападуть бандити в діброві під літо…
Ножами пошматують груди та ще й тіло…
Та дадуть цигарку покадить у травах,
Щоб краще було помирать.
Як тільки кружлятиме попіл,
А сами – на коні в перегони в поле…
Тоді прийде на ніч чорнява дівчина,
Поразку заговорить слізьми,
Окропить водою вечеровою,
В груди повно-повно наллє любови».
Тричі пролітала переді мною ластівка,
Грала гарно-гарно, наказувала.
«Тепло-синій вечір припав до черешень…»
Тепло-синій вечір припав до черешень.
В похилій задумі снігу в’яжуться мережі синьо-сині,
Мережі, як в хатньому теплі.
В’яжуться мережі до верби-черешні,
Де гілля сухого, голого, як вечірня осінь,
В’яжуться, як в просинь, теплоємнім кольором.
Тепло-синій вечір припав до черешень.
Добрий вечір.
Добрий вечір.
Дмитро Бузько
Народився 1891 р. у м. Новомиргород на Херсонщині у родині священика, який, зневірившись у Бога, у 1897-му покінчив самогубством; мати перебралася на село на Миколаївщину, де працювала вчителькою, а незабаром вдруге вийшла заміж.
Дмитро вчився в духовній школі, а потім в Одеській духовній семінарії, де вивчив українську мову і захопився національними ідеями. У 1904 р. стає членом учнівського революційного гуртка, зайнявся пропагандистською діяльністю, брав участь в організації Всеросійського страйку семінаристів, а 27.10.1907 р. був засуджений до каторги, яку замінили засланням у Сибір. У 1912 р. втік із заслання за кордон. Жив у Німеччині, Швейцарії (1912), Італії (1913), Бельгії (1912), вступив в агрономічний інститут у м. Жамблю. У 1914 р. перебрався до Лондона, а через рік – у Швецію і Данію, де в 1915-му продовжує навчання на сільськогосподарському факультеті Копенгагенського університету, який закінчує у 1917. Весь цей період він жив на кошти, які йому надсилала мати, котра вийшла заміж за багатого чоловіка.
Після Лютневої революції в 1917-му повернувся на Батьківщину. У Петрограді став членом Північного обкому партії лівих есерів із групи «Земля і воля». Згодом вирушив делегатом на фронт, а відтак в Одесу, де викладав в початковій школі. У 1918 р. Дмитро Бузько покинув партію есерів і переїхав до Києва, де і зайняв дипломатичну посаду в Міністерстві закордонних справ УНР, у відділі управління штабу прикордонної петлюрівської дивізії в Кам’янці. Працював перекладачем в Міністерстві іноземних справ уряду Гетьмана (1918), редактором газети «Козацьке слово».
