Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
22.10.1935 р. І. Дорожнього засудили до розстрілу, який замінили 10 роками ув’язнення. Покарання відбував на Соловках. 3.11.1937 р. його розстріляли у Сандармоху.
«Я народився в степу золотому…»
Я народився в степу золотому
в ніченьку темну болиголову.
Мати хороша була подорожниця,
пісень нашептала в голову:
будеш зростати ходячи по людях…
Щастя спізнавати одиноке всюди.
На вигоні чужому, на чужій молочі[13]
ганяючи коней погоничем.
Мати чудова була подорожниця.
Виріс я… Виріс…
Та на чиюсь голову.
«Приїзди, скоріше, друже…»
Приїзди, скоріше, друже…
Я нездужаю, тяжко нездужаю.
В голові – московські вулиці, скандально переплутались.
І як не ходжу бульваром, не цілуюсь у жмурках з черешнею…
А падаю… Все падаю на брукову неприємність.
А ві сні плачу за Вагнером, жаль такого лебедя… Слізно…
Душе моя, ну, як за нелюбим.
«Загубило сонце коромисло…»
Загубило сонце коромисло,
беручи місяцем воду,
в полі осінньо-пожовклому, між околків…
Граючись, трави, у коників,
спіткнувшись, упали до озера:
– Гей, гукають, прозорість!
Гуляймо до нового сонця!
«Синя шапка на березі инію…»
Синя шапка на березі инію…
Місяць ранковий на небі сизий…
А на вигоні вітряк понуро дума думу:
Правду кажуть люди людям…
Прийде старість – нудно. Болять
Кістки та поясниця… Болять ребра.
Куди діть себе?
«Цілу ніч проплакала осінь…»
Цілу ніч проплакала осінь,
рвучи на небі волосся;
а на рано вмилася снігом, ступаючи босоніж.
А на рано – протерши очи,
припала до тополі:
– Тополенько, доленько,
погано голому та босому…
Ніби за літо в шинку пропито молодість всю…
Ніби обпилася самогону на бабиних поминках.
«В голові – одуд степовий…»
В голові – одуд степовий.
– Не спивайтесь, зорі весняні.
Не спивайтесь, трави шовкорясі…
Бо не бувать добра… Ой не бувать.
Так важко п’яному від сонця.
«Вечір. Тиша. Вербна тонь…»
Вечір. Тиша. Вербна тонь.
Хмари низько, низько – сонні.
Обрій млосно темний дикуном ось, ось,
звихриться сполохом…
Ось, ось ударить на голову берез…
Порве крайчасті рядна, до сучків порве…
Стане плакать п’яний, знервований пияка:
«Яка пропаща далеч. Мряка».
Стане город в шумі гнати вперед – дзвін.
І знов тиша… Вечір… Ніч…
«Коли люди мають любовниць…»
Коли люди мають любовниць…
о, яка напасть!..
Коли люди ніколи нічого не люблять – це жах!..
Коли ж я люблю…
Та «я», як любовниця людська – це щастя.
О, глупа приємність…
О, дике узгір’я бажань…
Нене, природо, навіщо жахливо караєш.
Паруси рвеш у морі на шмаття…
Мене, як той парус, шматуєш, б’ючи серцем —
об скелю на радість бакланові.
М. М. М.
Принесла телеграма вістку:
«Не чекай мене – не приїду».
Нудно в Москві хворому…
А поїду по морю Чорному…
Там я на байді на хвилях гулятиму вільно-привільно.
А як сумно піду до тополі…
Покличу гірського сокола.
Скажу: Соколе, брате…
Розваж мою тугу крилату…
Та скажи словечко милому.
Хай не кохає нікого.
Хай не блукає по бульварах.
Хай не спивається ранком.
Люблю я друга, любитиму…
В морі любов оту питиму.
Принесла телеграма вістку.
А я не знаю… Чи вірить.
вернуться
13
Молоч – молотьба.
Перейти на страницу: