Невідоме Розстріляне Відродження

Професор, не турбуючись про слухача, говорив далі про культурне убозтво степовиків, про їх примітивне господарство, про недосконалі форми державного ладу та суспільну неорганізованість, через що всі ті племена врешті були винищені дужчими та організованішими народами. І що далі говорив професор, то більше накипало у Деменка злосливе почуття до нього. Нерви заворушилися, як гадюки, і наляканий сон одійшов у темний куток шатра.

Нарешті він, стримуючись, перебив професора:

– Ви закидаєте колишнім кочовникам некультурність, економічну, як на ті часи, відсталість, примітивність державного і суспільного устрою… Нехай все те так… ми про це знаємо… Але скажіть, будь ласка, що придбала людина, вигадавши залізницю, аероплан, радіо і зробивши добрий десяток соціяльних революцій?

І, не даючи професорові змоги відповісти на запитання, він, з якимось невластивим йому піднесенням, казав далі:

– І чи не подібні ми до тієї курки, що, риючись в гною, погорджує орлом, мовляв, некультурний?.. – Деменко перевів дихання. – Пробачте, але я не можу всіх ваших хвалених надбань розцінювати інакше, як не через призму духовного визволення людини з під влади обставин… Звичайно, залізниця нам де в чому допомогла, але не треба забувати й того, що разом з цим вона зробила нас і своїми рабами… Вона одняла у нас частину свободи, примусила коритись собі, а дикун той своїй волі підпорядковував коня чи буйвола. Людство в шуканні свободи, як миша, поласившись на шматок сала, потрапляє в пастку. Ми, поласившись на електрику, – зробили з неї собі тирана, вигадавши годинника, – попали до нього в неволю…

Деменко чи не вперше так багато говорив, і професор слідив за ним з зацікавленням лікаря, що спостерігає незвичні симптоми у хворого.

– Хіба ви, професоре, не відчуваєте, як вас тиранить отой маленький механізм на вашій руці? Людина проміняла рештки своєї свободи на машину, долю орла – на долю курки, хай це так, але немає чим хвалитись…

Професор пильно дивився на Деменка. Це ставало цікавим, бо асистент досі так повно не декларував своїх поглядів.

– А хвальна суспільна організованість? А сучасна держава? Досягнення, кажете? Киньте, професоре, дурити себе й інших! Ми перемогли буржуазію з її анархією і взялися до соціялізму, комунізму… Ну, то що з того? Здобула людина хоч крапельку внутрішньої свободи? Ні, й тисячу разів ні! Коли машина ще не зовсім обікрала нас, так сучасна держава, буржуазна чи пролетарська – все одно, докінчила ганебне діло… Мене, людину, примушують робити те, що мені органічно противно, настирливо лізуть у найдрібніші шпаринки мого життя, плюють мені в душу… вимагають, щоб я думав так, як і всі, і все це во ім’я визволення! Хіба це не вдосконалене знущання, коли во ім’я свободи мене роблять гірше за раба?.. Я заздрю рабам отого сарматського князя, що ми його кістки викопали, я заздрю отим дикунам, що не милися роками… Вони вірили в грім, в блискавку, в сонце, а ми віримо в годинника, швацьку машину і в удосконалену каналізацію…