Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Поезії друкував у часописах «Вільне Життя» (1918), «Нова Думка» (1920), у збірнику «До перемоги!» (1923).
У 1920 р. його уперше арештували і навесні того самого року Бузько став співробітником Одеської ЧК, яка мала завдання знайти засідку лісового отамана Заболотного і заманити його в пастку. Бузько з цим завданням успішно справився і піздніше навіть описав це у першій своїй повісті «Лісовий звір» (1923), яка у 1924-му була екранізована.
Згодом переїхав до Харкова, працював редактором «Укркінофотооб’єднання» у Києві і Харкові. Був членом літературного об’єднання українських футуристів «Нова генерація» (1927—31). Він також був співавтором кіносценаріїв до художніх фільмів «Макдональд» (1924) і «Тарас Шевченко» (1926). Видав автобіографічну повість «За ґратами» (1930), романи «Чайка» (1929), «Голяндія» (1929), «Смерть Івана Матвійовича» (1926), науково-фантастичний роман «Кришталевий край» (1935), повісті «Домни» (1930), «З тайгового краю» (1931), «Нащадки хоробрих» (1933), «Ядвіга і Малка – поліські партизанки» (1936). Збірка оповідань «На світанку» вийшла у 1964 р.
16.07.1937 р. на загальних зборах Одеської організації Спілки письменників Дмитро Бузько, боронячи себе від безглуздих звинувачень, обмовився, що помилятися можуть всі, навіть сам «великий, мудрий Сталін»… За цей контрреволюційний виступ його виключають зі Спілки письменників, а вже 26.08.1937 р. арештовують і звинувачують у тому, що «в 1918–1920 рр. займав ряд посад у петлюрівських організаціях, був учасником націоналістичної організації, вів контрреволюційну агітацію на зборах письменників». Але тримали його без санкції прокурора, яку отримали лише 16.10.1937 р.
29.10.1937 р. на першому допиті Бузько розповів про свою сім’ю: «дружина – Ващенко Наталія Юріївна – артистка Театру Революції, син двох років, заміжня дочка у Харкові, друга дочка проживає у Ленінграді».
Однак не згадав про першу дружину Галину Бузько, з якою мав двох дочок, намагаючись її оберегти.
1.11.1937 р. трійка НКВС засудила письменника до найвищої кари, і 14.11 його розстріляли.
Оповідання про Софочку й Джима
О, Харків – курна столиця-полустанок. Особливо так у серпні о 4-й дня на вулиці Лібкнехта. Це ж і видовисько… Якщо настав би апокаліптичний кінець світу й засурмила б сурма легендарного архангела, то мерці, вставши з трун, пішли б, певно, отаким самісіньким походом, як отой на вулиці Лібкнехта о 4-й дня в серпні чи в липні – все одно коли, аби спека й засуха, і цей химерний потік людей, що допіру видерлись із столичних канцелярій.
Це ж і видовисько! Особливо коли приїдеш ізвідта, де простір і море, пляжно-бронзові тіла й здорова смага на обличчях. Ну, просто б плюнув і на цей потік гемороїдальних облич, і на курну столицю і головне на те, що полустанок усе тоте… Коли ж далі рушимо?
– Джим! А!
Ця зустріч ураз увірвала хід моїх журних думок. Не подумайте тільки, що Джим то – негр, або щось інше з екзотики. Нічого подібного. Джим – український собі «хлопець» (хлопець у лапках, бо йому вже за тридцять). Екзотичний він тільки з одного боку. З якого саме, про це – далі. А поки що наш діалог:
– Ти тут?
Це були мої слова. Але щоб зрозуміти їх, треба було почути той наголос, ту експресію у вимові, що стисло мали сказати: «Ти, Джим, – жива людина, шалапут, пройдисвіт, і ти тут, у курній столиці в той час, коли мухи, певно, пляжаться, не те що Джим – король пляжу і улюбленець пляжних паній!»
Джим відповів тьмяно й банально:
– Як бачиш…
Я пильно придивився до нього.
– Що тобі сталося?
– Нічого особливого…
Тон відповіді був такий, що враз підтвердив мою догадку. Лише щоб перевірити її, я коротко запитав:
– Знов оженився?
Джим хитнув головою. Так, мовляв.
Я зовсім не збираюся узагальнювати відомого народного афоризму, що той, хто оженився, обов’язково скорчився, зморщився ще й зажурився. Але ж Джим – це, бачте, окрема історія. Тут ходило про руїну цілої «філософії», і я пропонував йому:
– Пиво питимеш?
Джим заклопотано зиркнув на свій годинник, щось розміркував і після цього не зовсім твердо відповів: