Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Надія
Над глухими асфальтами пішоходів замислилась важка
Нерухомість кам’яниць.
А між стоокими огромами був Рух.
Асфальтами пішоходів, дрібно ступаючи, йшла жебрачка.
Важкий оберемок дров нахиляв постать і нівечив ходу.
Але на обезбарвленому буднями обличчі, з глибини одцвілих очей било джерельце Світлого.
На дні погаслих очей жеврілося лагідне тепло.
…Жебрачка дивилася на двох білоголових хлоп’яків, що ступали їй услід.
Діти несли маленькі оберемки трісок і постаті їх хилилися, як у матері.
Вони удавали що несуть важкі дрова і раділи хорошою дитячою радістю – вони працювали!
…І розгадалося таємне світло на дні погаслих очей.
У глибині очей било прозоре джерельце Вселюдської Надії на Майбутність.
Горе
У кинутому будинкові хтось ткав тонко павутинне зойків.
Там десь під землею у вогкій пітьмі льоху, під вагою семиповерхового будинку невимовно боліла чиясь душа.
Там у темному важкому повітрі зотлівало чиєсь серце і навіки одцвітала чиясь Радість.
Що ж то за сила споріднила мою душу з невідомою душею?..
…Я дізнався чиє страждання кривавилось у тих зойках – конала маленька схудла больонка…
Вона тягла тоненьку нескінченну ноту повну невимовної розпуки.
А коло неї плазували сліпі цуценята, шукаючи матернього лона.
Та мати не могла нагодувати дітей, вона була достоту виснажена голодом…
Вона конала тілом і зотлівала душею на огнях матернього горя…
…Зрозумів я, що споріднило мою душу з темною душею пса…
Князь Барціла
…Птиці і комахи без угаву строчили бісером і шовком спітнілу вечірню тишу.
Степ промок пітьмою і парко дихав тисячами запахів.
З півночі насунулись хмари і небо почорніло, як рілля. Тільки на заході остання світла цяточка змагалася з чорною повіддю їх та й та незабаром розтала, як крижинка у теплій воді.
Вдалині загуркотіло, і степ прижукнувся в тривожному очиканні…
Професорові Бергену ця картина навіювала, видимо, не дуже приємні думки, бо з прихованим роздратуванням у голосі він промовив, звертаючись до свого асистента Деменка:
– От поллє дощ і ми будемо мокнути, як безпритульні пси… Ви, мій друже, можете радіти з цієї нагоди – ненависні вам культурні надбання не зіпсують обстановочки цієї ночі…
Перспектива мокнути під рідким шатром не тішила професора, а винуватим в цьому він вважав Деменка, що одмовився взяти подвійного шатра.
Асистент байдуже подивився на професора через багаття. Той сидів на розкидному стільчику і задумливо копирсав ломачкою у вугіллі.
Професор був високий худорлявий мужчина з добре виголеним обличчям і одягнений у вигідне і разом з тим елегантське вбрання. Його біла, добре випрасувана сорочка, з вишуканими застіжками на чохлах, була кокетуючи розхристана, а з-під штанів визирали панчохи модного кольору.
«Ич, боїться галантерею свою підмочити!..» – усміхнувся Деменко в пітьму.
Вони приїхали сюди на розкопки старовинної степової могили, в якій професор сподівався знайти речові докази своїй теорії про культурні впливи грецької колонізації за скитсько-сарматського розселення на українськім півдні. Могила стояла в глухій частині степу, найближче село за добрий десяток кілометрів, і професорові з асистентом довелося жити під рідким шатром, нап’явши робітникам курені.
Сьогодні напередодні свята робітники пішли в село, а Берген і Деменко зосталися коло могили.
– Ні крихти не жалкую за тими «надбаннями»… – сказав асистент, ніби плюючи словами і на «надбання», і на красиві описи степу, і на професора, і на все те, що канонізувала людськість, як досягнення. Ніби чогось поспішаючи, він казав далі: – Ваші «культурні надбання» запаскудили природу, сплюгавили людське життя, зробили людину невільником комфортабельного клозета…