Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
От уже місяць, як князь не встає з вишиваних шовкових та єдвабних подушок, засмальцьованих потом багатьох власників. Їх горою накидано в напівтемному повстяному шатрі, і могутній владар численних сарматських орд видається на тій горі таким немічним та мізерним.
Барціла висох і схуд, а сива борода, підкреслюючи його неміч, скуйовдилася, як овече руно.
Часом хороба морозила немічне тіло старого князя, і його вкривали тоді кожухами, кінськими попонами та килимами. Численні слуги і раби метушилися, як тіні, коло ліжка владаря і робили, що їм не накаже Бісарт.
А то раптом князеві стає душно, його починає пекти гарячка, і тоді всі ті кожухи і килими скидаються з князя, і він велить підняти вище поли шатра. Та коли жар у тілі спадає – вкривається він потом, і тоді нестерпимо смердить брудним спітнілим тілом старого вождя Сарматів, і Бісарт, щоб заглушити неприємний запах, палить пахучу смолу з грецьких колоній…
Навколо шатра розташувалася вірна сторожа князя, трохи далі шатра вождів сарматських. Ще далі в степ розсунулися поодинокі орди могутнього племені, що от вже століття як перейшло велику річку Танаїс і тримає в покорі розгромлені скитські орди та орди дрібних кочовиків. Тільки плем’я Саїв довго не хотіло коритись Сарматам. Воно осмілювалось навіть ходити походами на сарматські становища, і не завше ті походи були нещасливі для Саїв…
Нарешті князь Барціла розгромив їх орди і тисячі людей повернув у неволю. Разом з усіма попав у неволю і Бісарт. От вже кілька років, як він невільник могутнього Барціли. Спочатку йому, жерцеві ворожбитів Саїв в сарматському полоні, довелося тяжко працювати, та його ворожбитство і лікарська умілість наблизили його до князя, що на старість став часто хворіти.
Це наближення сталося несподівано для Бісарта. За два роки його взнали в орді за вправного ворожбита, що лікував якимись настойками та травами, і от, коли одного разу, років десять назад, захворів князь і ніхто з найвидатніших сарматських ворожбитів нічого не міг вдіяти, – покликали Бісарта.
Чи ліки його, чи випадок, але тяжко хворий Барціла видужав, і Бісарт став у нього за першого жерця і ворожбита.
Та тільки на дванадцятому році неволі Бісарт цілком примирився зі своїм становищем. Він майже зрівнявся в правах з сарматськими вельможами, за великі послуги вождю сарматів його обдаровано було рабами і кіньми…
Та трапилася несподівана пригода. Князь Барціла, до того дебелий, весною, йдучи з походу, попав під повідь, і холодна вода Танаїсу остудила тіло князя, і він занедужав. Яких тільки ліків не перепробував Бісарт, – нічого не помагало. Хворого мучила гарячка, а коли сонце було на сході, трясці тіпали дебелим князівським тілом, як вітри степовою билиною.
Збився з ніг Бісарт і, врешті, зневірившись у своїх засобах, скликав знахарів головної сарматської орди. Знахарі були незадоволені на Бісарта, що багатьом зіпсував кар’єру, і сказали:
– Князю, твій лікар з чужого племени, він хоче погубити тебе і наслав люту хворобу… Тільки руда з серця Бісартового може прогнати демона хвороби, бо од зла та хвороба, а злоба у серці Бісартовому…
Це сказав старий Ціба, ворожбит, що мав силу зупиняти хмари і викликати дощ, але не зумів допомогти хворому князеві десять років тому.
Князь кволим голосом відповів, угадавши таємні думки Ціби:
– Брешеш, Цібо, брешеш, старий собако…
І казав Ціба далі:
– Коли ти, князю, більше покладаєшся на чужоземців, так не буде тобі щастя, і нужа перед смертю вип’є останні краплі твоєї крови.
Це злість говорила устами Ціби, злість на Бісарта, що заступив його при особі князя, і злість на князя, що допустився до того.
Здригнувся вождь, схопився за те місце, де в його завше висів меч, і, не знайшовши держала зброї, знесилений злобою упав на ліжко. Хвороба стрясла його тіло, як тисячі вихорів билину, а коли піт виступив на крейдяному чолі Барціли і руки обвисли з ліжка, як стремена, ненатягнуті ногами верхівця, він ледве чутним голосом покликав свою вірну сторожу і наказав:
– Розстеліть кожухи за шатром, заставте килимами од вітру і винесіть мене туди…
Так і було зроблено.
Лежачи під вечірнім небом на кожухах і чухаючи тіло, що його непокоїла нужа, князь покликав свого джуру і пошепки наказав йому одрубати голову Цібі, що явно мстився на князеві і наслав на нього і трясці, і гарячку, і воші…
Підійшов джура до Ціби, взяв його за руку, одвів на бік, так щоб бачив князь, і одтяв йому голову широким ножем.
Як перестала голова блимати очима, тіло корчитись, воїн схопив за волосся голову жерця і підніс до князя. Решта жерців і ворожбитів стояли скам’янівши, а Бісарт дивився на них глумливими очима.