Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
Полон
Полонив мене Великий Бог,
Полонив мене Великий Добрий.
І розцвів я на скінченні всіх дорог,
Перейшовши нерухомий обрій.
І нема для мене перепон,
Не вартують зору чорні віхи.
Та не радісний мій радісний полон
І не тишать мене вічні втіхи!..
І прийшов до мене Дух Тривог,
І сказав: іди назад за обрій, —
Обдурив тебе Великий Бог,
Обдурив тебе Великий Добрий.
І послухав я і знову на землі,
Оточили мене людські межі
І затьмарились на білому крилі
Коліри небесної одежі.
«Гречки сповиває білий серпанок…»
Гречки сповиває білий серпанок,
Схиляються вінички вівса.
Вийду вечором на ґанок
Спостерігати звичайні чудеса.
Над отарою холоне спека,
Росами забрязкали колоски.
Відчиняється світлая Мекка
Для пілігримів тоски.
Наповняються чарки медами,
Запашними краплями вин —
Ідуть у блакитні брами
Причастники світових таїн.
І в мої у липові барильця
Наливає вечір запашні меди…
Відчинилися малі ворітця,
І хтось сказав мені: йди!
«Жайворониться день блакитний…»
Жайворониться день блакитний,
Сонце радіє.
Я люблю тебе привітний,
Теплий Олексіє!
Напружуються вени.
Тепло лоскоче криги.
Знову ми члени
Радісної ліги!
Знову женці ми.
Наша доля воскресла —
Колосся – рими
Чекають на перевесла.
На дні майбутні
Наше щастя криліє.
Золотіють лютні:
«Радуйся, Олексіє!»
«Не знаю де, за що, і як…»
Не знаю де, за що, і як
Зів’яв, упав червоний мак,
І вмить поблід, згорів, сконав,
В шовкових хвилях пишних трав.
Не знаю де й за що він вмер,
Бо вітер слід його затер…
Але про барвний мак між трав
Бурун-вертун легенду склав.
Багацько літ з тих пір пройшло,
Пісками луки занесло,
Але про мак і досі там
Вітри розказують піскам,
Як він сконав, згорів, упав,
В колишніх луках серед трав.
«Давнішнє минуле в легендах втонуло…»
Давнішнє минуле в легендах втонуло
І стерлось, як сірий граніт,
Але ще і досі, як гай заголосе
Лунає далекий привіт.
В широкому полі, мов сироти голі,
Голосять вітри на ріллі,
І крила підбиті волочать по житі
В степах, де росли ковилі…
Давнішнє минуле в легендах втонуло.
Але ще і досі вночі,
Вчуваються плачі в могилах козачих
І їм відмовляють сичі.
«Між горами, в долині…»
Між горами, в долині,
Єсть озеро Вітрів,
Живуть там світлі тіні
Прозорих вечорів.
Як тільки сонце згасне
На схилі синіх гір,
Вони в танку прекраснім
Ідуть під бренькіт лір, —
У келихах криштальних
У них мережки снів,
Веселих і печальних,
Для вільних і рабів.
Стихають вітри бурні,
І тихий плескіт хвиль
Співа пісні безжурні,
Пісні ясних весіль;
Я серцем чую співи
Чарівних берегів
І вірю в сни щасливі,
І в озеро Вітрів!
«Тіні росяні упали по долині…»
Тіні росяні упали по долині,
Тіні чорнії від гірних верховин
І закрили очи орхідеї сині,
І заснули в лоні голубих долин.
Вітер десь цілує жовті бальзаміни,
Наркотично диха їх цілющий цвіт,
Пахощами п’яний вітер геть з долини
Полетів і пестить мовчазний граніт.
Тіні росяні у місячнім промінні
Зблідли, затремтіли, злякані чогось,
А їх чорні шати в камні самоцвітні,
В іскри рос брильянтів став квітчати хтось.
По стежках кремнистих, в диких скелях гірних,
По слідах незримих голубих сновій,
Пропливає хмарка-згадка дум вечірніх,
Казка нескінчена вечорових мрій.
Я люблю вслухатись в тихі співи ночі
І ловить нюанси зоряних казок, —
Образи прекрасні, образи співочі,
Навіває вітер, п’яний від квіток!
Перейти на страницу: