Крига. Частини І–ІІ

— Ота молода американка, Філіпов… вона дочка старого інженера? Може, онука?

— Я не знаю.

— Вона здалася мені надто чистою… Мгм. — Симетричний доктор смикнув у задумі руді бакенбарди. — Іноді важко зрозуміти.

— Що ви маєте на увазі?

— Попри певну різницю у віці, коли чоловік ангажується серцем, коли вступає у зв’язок із жінкою, якщо ви мене розумієте, юначе, якщо ви взагалі можете це зрозуміти… тоді він бачить уже не тільки жінку. Є тоді в тому певна двозначність, двоякість, накладення óбразів, — він водночас показав руками на висоті обличчя, — як у цих скляних зáбавках: дивишся лівим оком — бачиш молоду коханку, дивишся правим — бачиш доньку, якої не мав.

— Бо вона є і тим, і тим.

— Так. Ні. — Конєшин роздратовано копнув ногою мурашник, відстрибнув. — Ох, якщо ми вже вийшли з люкса…

… Досвід батьківства, пане Бенедикте, досвід батьківства, — коли чоловік стає батьком, — годі порівняти з досвідом материнства. Матір’ю стають поступово, упродовж багатомісячного процесу, жінка доростає до цієї ідеї й ролі в міру того, як у ній росте дитина. Натомість батьком чоловік стає раптово, з дня на день, з години на годину, миттєво. Це спадає на нього, як лезо гільйотини, що відокремлює час небатьківства від часу батьківства. Коли ми вперше беремо дитину на руки, тоді ми починаємо «вірити» в її реальність. Або ще гірше, коли раптом дізнаєшся одного прекрасного дня: «У тебе є син», «У тебе є дочка». Без проміжних етапів. У чоловіків немає благословенних станів. Вони не виношують вагітність. Не зазнають досвіду батьківства на власному тілі. Ніяк підготуватися.

— Але мати завжди знає, що вона матір; батько ніколи не може мати певности, що він батько. Він може це підозрювати. Може вірити. Може вдавати, себто вирішити: отой буде мені сином, оце моя донька, — навіть якщо він є при цьому кимось цілком чужим; це акт розуму, а не біології. До кінця він залишиться умовним батьком, якщо-батьком, кимось середнім між реальним батьком і недобатьком. Натомість мати відчутна, незворушно певна, як та земля, по якій ми ступаємо.

— Ха, видно, ви зовсім не знаєте жінок! Вистачить трохи з ними побалакати, щоб переконатися, що то вони живуть між істиною і оманою. Ми, чоловіки, є нещасними синами Арістотеля.

Розсміялося.

— Чому «нещасними»?

— Ну, як же! Той, хто може тільки брехати й казати правду, не має жодних шансів супроти когось, хто вільно заперечує водночас і брехню, й правду. Скільки разів вам доводилося висловлювати незгоду з представницями слабкої статі? Скільки разів вони визнали вашу слушність? Ба, скільки разів бувало так, що ви урешті навіть не знали, якими узагалі були її міркування?