Марина — цариця московська

Вважається, що мешканці міста тоді влаштували «психічну атаку» на засланців (стрільці навіть змушені були стати на їхній захист), вимагаючи, аби «панство» таки здало зброю. Щоб воно, мовляв, не застосувало ту зброю проти них. Але «пани» вкотре навідріз відмовилися здати свої фамільні шаблі, давали слово, що шаблі лише для самозахисту при них, а проти мешканців Ярославля, які їх прихистили, вони їх застосовувати не будуть.

Так тривало не один місяць — аж доки з Москви не надійшло царське повеління: поляки можуть залишити при собі зброю. Проте пристави навіть з царським указом не погодилися. Мовляв, «пани» повернуть зброю проти мирних городян. Особливо на випадок тайного підходу до Ярославля загонів «воровских людей», сиріч людей царя Дмитрія.

Не домігшись свого — царське повеління все ж таки взяло гору, на те воно й царське повеління, — пристави забагли розселити «литву» по різних частинах міста, аби вони не жили купно та не спілкувалися між собою щодня і щогодини.

«Литва» переселятися відмовилася.

Тоді їй пригрозили голодом (мовляв, у місті і так обмаль харчів), і чимало поляків змушені були переїхати у нові двори. На той час частина засланців і справді почала виношувати задум втечі — навіть заходилися підбивати на се діло охотників, але пан воєвода Юрій Мнішек, випадково дізнавшись про цю авантюру, заборонив своїм співвітчизникам і думати про втечу. Та й куди тікати? До Польщі з Ярославля так далеко, що втікачів, якщо такі виявляться, кілька разів наздоженуть і похапають, перш ніж вони встигнуть дістатися до Дніпра. А під гарячу руку ще й повбивають їх і потім заявлять королю: то сталося в запеклій сутичці, коли люди царя, мовляв, оборонялися від поляків...

— Наше утримання тут терпиме, — казав воєвода. — А тому й терпіть, аби не натворити втечею ще гірше. Бо потім нас просто — тих, хто вціліє, — просто кинуть до земляних ям, яко ворів-ізмєнніков — по-їхньому.

В історії збереглося свідчення, що Юрій Мнішек загалом почувався у засланні ще й добре і скарг від нього особливих не було. Більше того, аби завоювати симпатії руських, відростив — прямо-таки викохав! — широку бороду, що її руські називають «окладистою». Аби показати, що він, хоч і польський пан, але в принципі, такий же, як і вони — майже руський. Ба навіть вбирався у Ярославлі в руську одіж, і хоч його співвітчизники на таку придибанку свого воєводи дивилися скептично й іронічно гмикали, але ярославці й справді — по тій бороді та вбранні — сприймали його ледь чи не за свого...

Марина Юріївна перший рік свого перебування у Ярославлі вела замкнуте життя і поза будинком майже не з’являлася. Кілька разів до двору пана воєводи (а його двір був спільним з двором його дочки) приходили цікаві ярославці, аби «подивитися на саму царицю», просили її вийти — «хоч показатися», — але озброєні слуги пана воєводи просили їх розійтися, аби не трапилося якої-небудь «приключки»...