Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Потроху життя налаштовувалося, польська колонія поводилася тихо, намагаючись поменше контактувати з ярославцями. Але між собою спілкувалися постійно і постійно говорили про одне й те ж: про війну царя Дмитрія з царем Шуйським, що з кожним місяцем — як доходили чутки — все дужче й дужче розгоралася. Але повсталі чомусь не спішили йти на Москву, і від того надія-сподіванка у Марини на волю починала танути, вона ставала мовчазнішою і майже ні з ким не спілкувалася. Часто сиділа у своїй ізбі на полатях руських, невбрана, нечесана і годинами дивилася в якусь точку поперед себе — фрейліни тоді намагалися її обминати. Принаймні, не тривожити і не мозолити цариці очей своєю присутністю. Навіть їжу приносили їй до тих полатей, на яких вона сиділа, але цариця до неї майже не торкалася. То раптом схоплювалася, збуджено бігала в будинку, вигукуючи: «Він їде!.. Їде, їде! їде!..», і всі знали, кого вона має на мислі, й сахалися од неї, тому що боялися: а раптом повстанці царя й справді підійдуть до Ярославля?!. Для поляків це може стати великою бідою, адже в такому разі ярославський воєвода, аби засланці не з’єдналися з бунтівниками, велить стрільцям їх просто винищити!
Тож поляки навіть пораділи, коли дізналися, що повстанці застряли десь на південних теренах Московського царства.
Марина від тих вістей занепала духом, схудла, змарніла, замкнулася в собі — виглядати свого Дмитрика вже й перестала. Іноді їй здавалося, що все то — омана. Може, й золота, але все одно омана. Справжній Дмитрій давно на тому світі, тіло його спалене, прах було заряджено в жерло гармати і вистрілено ним у бік далекої Польщі, туди, звідки колись він і прибув на Москву... Від таких видінь настрій у Марини був — хоч вовком вий! (У навколишніх лісах того звіра було повно, й сіроманці іноді підходили до міста і справді ночами та ще при місяці вили, хоч вуха затуляй.) Іноді ж Марині здавалося, що то не вовки виють, а її доля неприкаяна блукає нетрями побіля Ярославля і, не знаходячи собі місця, виє...
До Різдва Христового, як очікувалося, повстанці так і не вийшли на пряму до Москви і десь ніби затихли. Марина й геть була вбита, а її співвітчизники од тих чуток заспокоїлися, адже небезпека, що було нависла над ними — раптом повстанці впритул підійдуть до Ярославля, — ніби згасла, і життя знову поверталося у звичну колію. Марина вже не вірила у швидкий приїзд Дмитрія, як і в те, що він живий, і від того життя втратило для неї будь-який сенс. А поляки й геть збадьорилися, особливо коли надійшов обнадійливий указ царя Шуйського, надісланий воєводі Мнішеку (як старшому в колонії засланців), що «тебя царь жалует, оружия твоего брать не велит, он его заберет у всех поляков, если только кто-то из них что натворит и с тебя взыщет. Другое: отсюда тебя далее отсылать не велит, только на другой двор со своими переберешься. Третье: если хочешь послать к жене своей, жалует тебя своей царской милостью и приказал тебе писать к нему об этом и о других твоих нуждах».
І хоч тривога за будучину не вщухала, жити стало краще. Навіть стрільці з охорони раптом подобрішали до засланців і діставали їм кращі харчі — правда, за окрему плату, але невелику.
З Москви знову надійшли втішні вісті. Виявилося, нова влада обмінюється послами з Річчю Посполитою, король Сигізмунд III пам’ятає про них і робить все, аби визволити їх з неволі, що це скоро й станеться. З Москви навіть приїздив до пана воєводи Мнішека представник Боярської думи окольний Михайло Кривой-Салтиков, щоб з паном воєводою обмізкувати справи «які із-за Розстриги трапилися». Передав слова царя Шуйського, що поляків ніхто довго тримати в засланні не збирається. Більше того, цар навіть велів відпустити в Річ Посполиту старшого брата пана воєводи — красноставського старосту Яна, разом зі своїм почтом та купцями, в кількості сімдесяти чоловік.
Це вже була й справді надія на швидке визволення. Юрій Мнішек розумів, у чому полягає така щедрість Москви: їй невигідно тримати за казенний рахунок майже чотириста ротів, досить буде тримати одного воєводу з дочкою, а решту й справді можна відрядити додому. Хай їдуть, який з них Москві зиск. Самі лише збитки.
Навесні з Москви надійшло нове розпорядження: полякам, які ще залишалися в Ярославлі, значно покращити харчування. Зокрема за рахунок казни їм видали 470 відер пива і 17 відер горілки — це на Пасху. Також було дозволено шляхтичам продавати срібло, яке у них було, і купувати за виручені гроші все, що вони захочуть.