Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Хоч вона вже дев’ять днів — аж цілих, цілих дев’ять днів! — і побула в заміжжі, але все ще відчувала себе дівчиною — ба навіть дівчам! — тож і мрії її були дівочі, щирі та наївні, ті мрії, що витають десь аж під хмарами і які рідко коли спускаються на землю, а відтак і збуваються.
Не збудуться вони і в Марини. Але коли їй, бувало, висловлювали кондоленцію — співчуття — з приводу її такого короткочасного заміжжя, — вона сердилась, аж дратувалася (ну як вони не можуть збагнути таких очевидних та простих речей?!) і вигукувала:
— Ви нічого не знаєте! Яка кондоленція? Дмитрій, муж мій і ваш цар, ось-ось повернеться, і ви ще будете його підданими.
Повагавшись, впевнено додавала:
— І — моїми теж. А заслання до Ярославля, то це... це всього лише якесь прикре непорозуміння — ось побачите! А непорозуміння, як і хмарний день, завжди закінчується ясною дниною — так мене вчила ще моя бабця Софія!..
Вона тоді була певна: у якомусь там Ярославлі — дався він їй! — проживе недовго: цар Дмитрій, який вже тоді на Сіверщині збирав військо і народ до нього звідусіль плавом плив, неодмінно візьме Москву і повернеться у Кремль, на трон свій законний. А взявши Москву та повернувши собі батьківський трон, визволить її з неволі, з того Ярославля — дався він їй!
Як візьме. Москву... Можливо б, воно так і сталося — якби Дмитрій справді виявився живим і якби він узяв Москву, то звільнив би і її.
Але Москви він так і не візьме. І вона змушена буде прожити у Ярославлі — у якомусь там Ярославлі, дався він їй! — аж цілих два роки...
Поселили їх...
Сиріч розселили...
А втім, поселити їх — чи розселити — було непросто. Їх, зісланих поляків, було числом майже чотириста, тоді ж як у Ярославлі корінних мешканців нараховувалось не більше двох тисяч.
Але якось їх таки порозтикували. (Недарма ж на Русі кажуть: як тісно на весіллі не буває, прийде старшина — місце йому знайдеться!)
Як писатиме історик, «в Ярославлі на той час погляду затриматись рішуче не було на чому. Навряд чи там існувала хоч одна кам’яна будівля, крім Спасо-Преображенського собору в однойменному монастирі».
Це підтверджує і автор «Щоденника Марини Мнішек»:
«Те місто має чималу фортецю, але непридатну. Кам’яних будівель у місті ніяких немає, крім кам’яного монастиря, обнесеного стіною... Місто од передмістя відділене насипним валом. І ми за тим валом зупинилися...»
Був у ті часи в Ярославлі так званий Рублений город (очевидно, це й була стара, вже на той час ні на що не придатна фортеця), а за ним був так званий Земляний город — десь там і поселили поляків. (Місць, пов’язаних із засланням Марини Мнішек, у Ярославлі, на відміну, наприклад, від Калуги й особливо Коломни, не збереглося.) Усіх полонених поляків, так звану «литву», тримали неподалік від «фортеці», але подалі — про всяк випадок — від міських воріт, де й був двір ярославського воєводи.
У «Щоденнику Марини Мнішек» зазначається, що всіх зісланих поселили в чотирьох дворах. Оскільки ж засланців було чи не чотириста чоловік, то виходить, що на один двір припало чи не по сто осіб? А втім, там, очевидно, поселили лише «панів», тобто шляхту, привілейовану частину засланців. В одному будинку (дворі, як тоді казали) поселився пан воєвода з невеликим числом слуг, поруч, в іншому — двори з’єднувалися між собою хідником, — цариця зі своїм почтом, в третьому — напроти — пан староста саноцький, старший брат Марини, Станіслав Мнішек. А вже далі поселили й інших. Марині виділили двір, що був найближче до двору ярославського воєводи, — щоби владі зручніше було за нею наглядати (для нагляду за царицею виділили окремих людей). Прибулих пильно охороняли і наглядали за ними спеціальні пристави, призначені особисто царем Шуйським. Узагалі, приставами в Росії називалися начальники місцевої поліції. (Їх ще називали становими приставами, судові — виконували рішення суду.) А в Московський Русі приставом називалася особа, що була приставлена до кого, чого-небудь для нагляду. Ось такими приставами для препильного нагляду й обставили засланців. Але крім них навколо дворів, у яких поселили «литву», знаходилася ще й окрема стрілецька варта. Цілодобово. Вона не дозволяла нікому з «панів» — себто шляхті, та їхній челяді виходити в місто без супроводу стрільців, і це поляків попервах просто шокувало. Але, робити нічого, мусили миритися. Найдовше обурювалася Марина: досить їй зробити крок-другий, як позад неї неодмінно з’являвся який-небудь стрілець і, дурнувато посміхаючись, йшов за нею назирці. Але й вона невдовзі звикла і нагляд за собою вже мовби й не завбачала. Як то людина звикає до своєї тіні.