Крига. Частини ІII–ІV

З’їжилося.

— Ну то й що, коли математик? Від цифр досі ще ніхто себе не кастрував!

Пруссак знову скривився, видихнув дим.

— Нуууудно, — проспівав він, — він починає ставати нууудним. Катю, що ми зробимо із monsieur Морозенком, мгм?

— Ви так розважитися мною хотіли, кинути поміж тварин і дивитися, як із Сина Мороза вилазить бестія!

— Він тепер ч и с т и й, — повторила Катя, чомусь сумна на обличчі, подібному до вітража завдяки золоту й світіні.

Пан фон Азенгоф, переклавши люльку в ліву руку, правою обійняв красавицу з-за плечей і занурив долоню у виріз трояндово-червоної сукні, щоб відтак м’яким, сонним рухом видобути звідти на гасово-місячне світло білий перс, охопити його в колиску старечих пальців й обертати між ними сам пуп’янок грудей, трояндово-червоний, як сама сукня.

— Забава, забава, забава, — гудів він, — але яке це задоволення для того, хто всі задоволення уже давно придбав? З’їси ще тисячу тістечок? Вип’єш іще одне відро шампанського? Більше діамантів і золота в скарбничці нагромадиш? Кришталеві палаци побудуєш, щоб інші відверто заздрили, — й від цього начебто отримаєш задоволення? Може, вперше, вдруге. Проте, коли так розбагатієш, що ніхто тебе в цьому багатстві вже не наздожене, коли заздрять уже всі, — що тоді? Конкурентів, яких слід здолати, — подолано. Ворогів, яких треба принизити, — принижено. А наступний мільйон, чи два мільйони — яка різниця? Усі задоволення, які можна купити, — позаяк ти можеш їх купити, не дають тобі задоволення.

… Я зайшов до цього ґалантерейного складу, розставшись із продажною дамою на порозі «Аркадії»; я не узяв дрожок, розпочався дощ, я стрибнув під тент, задзеленчав дзвінок, виходив клієнт, — я увійшов. Невеличка крамничка, темна, затишна, за лядою мила девочка, пухнасте курча, тільки-но виросле із дитинства, — вона зауважила пальто, сурдут, персні, очі в неї округлилися, дихання перехопило. Я посміхнувся, уклонився. Вона присіла, відповівши посмішкою, показуючи біленькі зубки. Дощ періщив серйозно, не було нічого кращого до роботи, я заговорив із панянкою, пожартував, підморгнув. Слово за слово, а панна однак не лише посміхатися здатна, яка приємна несподіванка: рішуча, дотепна, розповідає про сліпу бабусю, котра дряпає обличчя усім співрозмовникам, про вуйка із важкою подагрою, котрий так якось від болю ошалів, що намагався відрубати собі стопу; а це їхня родинна крамничка, вона стоїть у ній продавчинею пополудні. Я й не зауважив, що дощ припинився, півгодини або й більше минулося у милій розмові.

… Через тиждень, чи два, того дня, коли я був дуже втомлений після тривалих банківських перемовин, проїжджаючи тими місцями, я зауважив вивіску ґалантереї, й одразу засвітилася думка, як можна собі поліпшити настрій. Я увійшов. Девочка за лядою. Бажаєте щось купити? Й уже оченята в неї сміються. Заходили клієнти, проте ми жартували далі. Розстаючись, я кинув на ляду двадцятип’ятирубльову банкноту. А це за що, супить брови панна. А за присвячений мені час, гукаю з порога, й уже мене немає. Під час наступного візиту панна хоче мені повернути ті рублі, втискає у кишеню, — я зі сміхом вивертаюся, додаючи ще стільки ж. Тож між нами постає гра: я даю, скільки вважаю за потрібне, вона маніриться, а що більше вона маніриться, то сильніше я втискаю гроші. У цьому й полягає гра, — насправді панна вже не намагається повернути ці гроші. Я виходжу й розплачуюся; а решта — це шарм і флірт.