Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
— Побєдоносцев…
— Про нього — ніхто не знає. Але Зєль, кгр, кгр, — думаєте, чому його називають Янголом? — Пруссак поводив рукою у рукавиці туди й сюди через хмару тьмітлистої пари, ріжучи-тнучи її, мов ножем. — Оскопление зробило його янголом!
— Ви кажете, кгр, що він євнух?
— Вихолощений! Кастрований під царською печаттю. — Ріжучи-тнучи, махнув він знову. — Яйця й член, всё. Жінкам груди також припалюють, до кісток.
— Ви думали, — захлинулося морозом, — що я б погодився, щоб мені…
— Ба! Ви б самі це собі зробили.
— Кгр!
— Тож власне, — слід мені вам дати протиотрути, перш ніж ви так замерзнете. — Фон Азенгоф виринув із чергової сутіні з іронічною, кусючою гримасою. — Мій добрий учинок на цей місяць!
Гузар басисто розреготався.
Виїхалося на кригу річки, Анґари, чи якогось її рукава або притоки. Після двох поворотів палац і його світло-тьмітло, феєрверки-фріртверки, веселки й затемнення сховалися за схилами льоду, за шерегами закрижанілих дерев, укритих кожухом іскристого снігу. Руслом ріки — зимняком — можна було їхати швидше, то був головний тракт, по дорозі на бал також скористалося закрижанілою Анґарою. Візники ляскали батогами, п’яний буржуй із перших саней кинув у Місяць пляшкою, хтось у других санях, у свою чергу, хотів кинути в нього, порив вітру його штовхнув, він не поцілив, поцілив в оленя, запряг хитнувся убік, хитнувся в інший, почалися дикі слаломи на білій гладіні, панове вили в небо, мов вовки, хутко хрипнучи, єдина девочка, викрадена з балу, за компанію пищала сопрано, отож, буржуй підвівся з-під хутра й, перегнувшись через спинку саней, дотягнувся до лампи ззаду возу, замінивши її миттю на велику дзеркальну лампу із кріовуглецевим ґнотом, відтак перший і другий запряг в’їхали враз у клубочення тіней і світіней, від яких тваринам переплуталися напрямки світу, й кавалькада розсипалася на п’ять боків; замість північних оленів бігли по чорно-білій поверхні калікуваті неґативи північних оленів; замість дерев стояли в тайзі неоковирні залізні бур’яни; лід перетворився на розжарену пітьму, на потік вугільної лави; люди-тіні, подірявлені світінями, немов пропалені паперові витинанки, гнулися на вітрі, розсипаючись у гонитві на confetti снігу-кіптяви. Небо пояснішало, Місяць потьмянів, ніч перевернулася навиворіт. Гуляй, гул-ляй, гу-у-уляй! Пекельний санний потяг мчав крізь Країну Темряви.
Так заїхалося до Котячого Двору.
Будинок стояв під горою, себто був добре захищений від анґарських вітрів, а позаяк далеко від Шляхів Мамутів, то, мабуть, тут не надто переймалися небезпекою з-під землі. Як узгір’я тяглося увігнутим серпом на сто-двісті аршинов, так і низка будівель під ним, із триповерховим будинком посередині. Сани одразу ж заїжджали до відчиненої навстіж, святково освітленої возівні. На під’їзді, на останньому повороті на шляху від річки, стояли щільно огорнені в кожухи мужики, немов якісь мавпоподібні істоти, факелами скеровуючи гостей у тайзі. Сюди вже раніше прибуло більше саней, може, теж із балу в генерал-губернатора, але радше просто з Іркутська. Ведмедик на ланцюзі кружляв за заїздом, стаючи на задні лапи, коли новий розкалатаний балабонами запряг виринав із пустки, й невдоволено кривив на нього пащу.
Сани не могли заїхати всі враз, постала невелика черга. Гусар підвівся зі свого місця, гукаючи когось на ґанку. Чулася музика, яка долинала із дворища. Гавкала розбуджена псарня. Із добудови на запіллі вибігли в хмарах пари із вереском і пищанням постаті, які заходилися бігати й качатися у снігу, чоловіки й жінки, голісінькі, як Господь Бог сотворив: відвелося погляд. На галявині за дровітнею двоє панів у дорогих хутряних шубах, лівими руками стискаючи пузаті барильця, десницями цілилися у тайгу, лунали постріл за пострілом із довгодульних револьверів — у що вони стріляли, мабуть, у бурульки.
Висілося, пан фон Азенгоф провів через ґанок до головних дверей, освітлених факелами й світильниками. У вузьких вікнах пересувалися силуети розвеселілих танцюючих гостей, дика музика, нічим не схожа на статечні мелодії у кришталевому палаці, вихоплювалася у ліс крізь стіни із товстих колод.
Танцюють… Та ж не думає, певно, Herr Біттан знову намовляти до танцю? Розв’язалося шарф, обтрусилося сніг із шапки, знялося рукавиці. Істина чи омана? Минулого не існує, усі спогади, які не пасують до теперішности… Із третього боку: після стількох відпомпувань тьмідини, стількох підкидань монети…