Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
У цьому романі Гоголь сам намагається використати мову російської душі для проголошення цього магічного заклику до прогресу. Фінальний з числа збережених фрагментів твору показує, що матеріальне поліпшення життя Гоголь зробив наріжним каменем будь-якого руху вперед. Він розробляє схожі ідеї в розлогій нотатці у своїй «Записній книжці 1846—56», як проголошено в першому її рядку, про «Розгляд процесу просвіти Росії» (Рассмотрение хода просвещения России). Гоголь стверджує, що його перша хвиля зробила росіян неспроможними до практичного життя і привчила їх до побудови повітряних замків. Він додає: Множество комиссий, комите<тов> увеличило сложность, упавшую тяжелым бременем. Посреди всего этого всякое чувство экономии потерял<ось>. Трата денег страшная (ПСС 7, 390). Можливо, через тривале перебування в буржуазній Європі гоголівські рецепти для подолання гнітючої відсталості Росії ґрунтувалися на процвітанні, що, своєю чергою, мало призвести до гідності та соціального добробуту.
Отже, у відповідь на критику щодо сатиричного трактування російських хвороб у першому томі Гоголь пропонує тепер позитивну ідеологію. Для тих, хто вважав, що автор бездушно-глузливий, тепер він демонструє патріотичну стурбованість. Він також враховує скарги про його зображення Росії як надзвичайно відразливе. Більше немає забруднених ставків, як у Манілова, або ветхих руїн, як в обійсті Плюшкіна: будинки дворян тепер чисті, свіжопофарбовані, приємні й оточені прекрасною природою. Гоголь відкриває свій другий том у манері Рудого Панька, повторюючи звинувачення своїх читачів:
Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что ж делать, если уже такого свойства сочинитель и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства. И вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок (ПСС 7, 7).
Підготувавши читача другого тому до зустрічі — через авторський невиліковний стан незадоволення — з тією самою старою похмурістю, оповідач пропонує приємну несподіванку:
Зато какая глушь и какой закоулок!
Как бы исполинской вал какой-то бесконечной крепости, с наугольниками и бойницами, шли, извиваясь, на тысячу с лишком верст горные возвышения. Великолепно возносились они над бесконечными пространствами равнин, то отломами, в виде отвесных стен, известковато-глинистого свойства, исчерченных проточинами и рытвинами, то миловидно круглившимися зелеными выпуклинами, покрытыми, как мерлушками, молодым кустарником, подымавшимся от срубленных дерев, то, наконец, темными гущами леса, каким-то чудом еще уцелевшими от топора. Река то, верная своим берегам, давала вместе с ними колена и повороты, то отлучалась прочь в луга, затем, чтобы, извившись там в несколько извивов, блеснуть, как огонь перед солнцем, скрыться в рощи берез, осин и ольх и выбежать оттуда в торжестве, в сопровождении мостов, мельниц и плотин, как бы гонявшихся за нею на всяком повороте (ПСС 7, 7).
Ось вам нарешті прекрасний, грандіозний образ російської природи подано багатою, складною мовою ранніх гоголівських описів Дніпра або української ночі. Зникли гнітючі пейзажі — чушь и дичь або обгорелые стволы дерев (ПСС 6, 21).
Проте цьому ефектному художньому прояву не чужі певні властиві Гоголеві штрихи, акуратно приховані за всім цим словесним надлишком. З одного боку, Росія матеріалізується у цьому фрагменті в образі фортеці, насамперед закритої від зовнішнього світу, немов гігантська в’язниця. На відміну від нестримної української річки Псьол у «Вечорах на хуторі», яка щороку свавільно змінює своє русло, ця російська річка верная своим берегам у супроводі мостів і дамб. Це нагадує гоголівську відмінність у «Роздумах Мазепи» між вільним українським народом і підневільними росіянами, вбраними в гамівну сорочку репресивного царського режиму. Це також явно кавказька периферія Росії, що надихала Гоголя, місцевість, яку він звеличував у тексті «Кілька слів про Пушкіна», протиставляючи її нудній рівнинності самої Росії. Згадка про ліс, який каким-то чудом вцілів від сокири російської колоніальної політики підпорядкування Кавказу за допомогою вирубки лісів (Толстой пише про це в «Хаджі-Мураді»).