Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Фінальна з уцілілих глав другої редакції залишає Чічікова у цій нестабільній у моральному плані ситуації. Можливо, Гоголеві, нарешті, вдалося вирвати свого головного героя з пекла дріб’язковості й нечесності. Або ж і ні: водночас із перетворенням на поміщика Чічіков продовжує готувати кілька інших схем, що їхня розв’язка зникла разом зі спаленими главами. У фіналі попередньої версії другого тому, звісна річ, Чічіков залишається непереродженим. Опублікована у ПСС як «Заключна глава» (ПСС 7, 97—127), вона показує, що шлях Чічікова до духовного переродження привів його навіть до більш кричущого злочину, ніж скупка мертвих душ. Його кидають до в’язниці за підробку заповіту якоїсь старої жінки та позбавлення її родичів свого спадку. Знову-таки, момент духовної трансформації присутній, коли Чічіков благає свого старого друга Муразова врятувати його від тюрми та Сибіру. Душевне сум’яття пробуджується ще раз, оскільки він присягається виправитись і працювати на землі в поті свого чола, слідуючи рецептові правильного життя від Костанжоґло. Однак як тільки Муразов благає про його справу в суді, надзвичайно демонічний Самосвістов рятує Чічікова шляхом диявольських маніпуляцій із судовою бюрократією. За якусь мить Чічіков забуває про свої попередні обіцянки: Деревня и тишина стали казаться бледней, город и шум — опять ярче, ясней. О, жизнь! (ПСС 7, 117).
За іронією долі, незважаючи на провину, Чічіков уникає Сибіру, тоді як зовсім безневинний Тєнтєтніков — навпаки. Відповідно до змісту глав, що їх Гоголь прочитав Шевирєву у 1851 році, Тєнтєтніков потрапляє в халепу за книжку про Росію, яку він писав, і за дружбу з одним ошуканим студентом. Редактори ПСС пов’язують цей мотив зі справою петрашевців — кола ліберальної молоді, які після інсценізації страти були вислані до Сибіру 1849 року (ПСС 7, 421). Але на відміну від Чічікова, Тєнтєтніков є завзятим патріотом. Відповідно до свідчення Арнольді про читання 1849 року, Тєнтєтніков виголошує настільки зворушливу промову про війну 1812 року, що доводить її поважного ветерана, генерала Бєтріщева, до сліз (ПСС 7, 412). Чому Гоголь висилає такого позитивного персонажа до Сибіру? А може, ми є свідками перетворення образних стін Кавказу, якими відкривається цей роман, на тюремні стіни для справжніх патріотів? Чи не репетирував Гоголь своє власне заслання до Сибіру за свою книжку про Росію, як рекомендували деякі його читачі?
Хоч цей розвиток сюжету здається виразно хвилюючим, ця проблема назавжди залишиться непроявленою у зв’язку з відсутністю самого тексту. У фінальній главі першої редакції Гоголь звертається до верховенства права в Росії. Певний благородний, справедливий суддя, звертаючись до співробітників суду, порівнює поточну кризу в Росії з народною війною проти загарбника, як війна 1812 року, з точки зору і серйозності ситуації, і патріотичного подвигу, необхідного для запобігання краху країни:
Дело в том, что пришло нам спасать нашу землю, что гибнет уже земля наша не от нашествия двадцати иноплеменных языков, а от нас самих; что уже, мимо законного управленья, образовалось другое правленье, гораздо сильнейшее всякого законного. Установились свои условия, всё оценено, и цены даже приведены во всеобщую известность. И никакой правитель, хотя бы он был мудрее всех законодателей и правителей, не в силах поправить зла, как <ни> ограничивай он в действиях дурных чиновников приставленьем в надзиратели других чиновников. Всё будет безуспешно, покуда не почувствовал из нас всяк, что он так же, как в эпоху восстанья народ вооружался против <врагов?>, так должен восстать против неправды. Как русской, как связанный с вами единокровным родством, одной и тою же кровью… Я приглашаю вспомнить долг, который на всяком месте предстоит человеку (ПСС 7, 126—127).
Отже, залишки «Мертвих душ» завершуються посланням про глибокий занепад Росії. Хоч Гоголь, може, і знайшов позитивних героїв для передачі почуття патріотичної турботи про Росію, його зображення країни, проте, далеке від райдужного. Замість надмірності й енергії тройки заключний образ показує країну на межі апокаліптичної загибелі. Я почала цю частину нікітенківським порівнянням гіпотетичної філософії російського життя та філософії повного відчаю. Хоча сам Гоголь шукав піднесений сенс у російському житті, у своїй прозі він повернувся до чогось, що вельми нагадує висновок Нікітенко. Це могло бути причиною того, чому текст обривається незавершеним. Якщо Гоголь мав діяти відповідно до оптимістичних обіцянок, даних у першому томі, то мусив почати по-новому. Він так і зробив, але знову залишився незадоволеним. Як можна помітити, збережений фінал, замість звуків переможного гімну, закінчується єреміадою.