Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Зі значно меншою інтенсивністю Гоголь повторює в чернетках до другого тому деякі тлумачення російськості з тому першого. Більше не будучи виключно поганими, росіяни, сказати б, поєднують у собі і позитивні, і негативні риси. В описі генерала Бєтріщева Гоголь змінює свою колишню тенденцію, позитивні риси описуючи багатослівно й виразно, а негативні — більш стримано й неокреслено: как и многие из нас, заключал в себе при куче достоинств и кучу недостатков. То и другое, как водится в русском человеке, было набросано у него в каком-то картинном беспорядке. В решительные минуты — великодушье, храбрость, безграничная щедрость, ум во всем и, в примесь к этому, капризы, честолюбье, самолюбие и те мелкие личности, без которых не обходится ни один русской (ПСС 7, 38). Марнотратний Хлобуєв висловлює ще одну істину про російський характер: «Русской человек, вижу по себе, не может без понукателя… Так и задремлет, так и закиснет»(ПСС 7, 83).
У той час, як у першій частині «Мертвих душ» Гоголь дозволив собі двозначності на тему схильності російського народу до міцних виразів, які він пов’язує з лайкою, у другій частині він пом’якшує цю думку, без її заперечення. Один дворянин на ім’я Пєтух звертається до своїх слуг ротозей Емельян и вор Антошка. Оповідач використовує цю можливість, щоб відзначити: Барин был вовсе не охотник браниться, он был добряк. Нерусской человек уж любит прянное слово, как рюмку водки для сваренья в желудке. Что ж делать, такая натура: ничего пресного не любит (ПСС 7, 52). Метко сказанное русское слово з першого тому поєднується тут із поняттям лайки, від якого воно походить, для створення комбінації, що втрачає свою двозначність. Поняття російської пісні, тема ще одного націоналістичного відступу в першому томі, також повторюється, хоч, знову-таки, у приглушеному тоні. Пєтухові селяни починають співати російську пісню, що разливалась она, беспредельная, как Русь. Слухаючи її, навіть Чічіков, як стверджує оповідач, чувствовал, что он русской (ПСС 7, 55).
Добрим індикатором напряму другого тому є доля його героя-авантюриста Чічікова. Трохи старший, вбраний у зношений сюртук, він з’являється в домі Тєнтєтнікова й представляється мандрівником Росією, наснаженим певними неназваними потребами і простою цікавістю. Він, як і раніше, планує купівлю мертвих душ, хоч займається цим уже більш обачно. Після багатьох повчальних промов Костанжоґло про чесноти й особливо потенційні прибутки сільського господарства Чічіков вирішує купити зруйнований маєток Хлобуєва за допомогою позички від Костанжоґло й почати мирне життя поміщика. Він приходить до межі справжньої трансформації, майже підтримуючи спосіб життя й цінності Костанжоґло:
И самое лицо Чичикова стало как бы становиться лучше от этих мыслей. Так уже одно помышление о законном <?> облагораживает человека. Но, как всегда бывает с человеком, вдруг вслед за одной мыслию налетела противоположная. «А можно поступить даже и так», подумал <Чичиков>: «что сначала выпродав по частям лучшие земли, заложить потом именье в ломбард вместе с мертвецами. Можно даже и самому улизнуть, не заплатив даже и Костанжогло». Странная мысль, не то, чтобы Чичиков возъимел <ее>, но она вдруг, сама собой, предстала, дразня, и усмехаясь, и прищуриваясь на него. Непотребница! Егоза! И кто творец этих вдруг набегающих мыслей? (ПСС 7, 89).
Немовби проти своєї волі — Гоголь чудово знає це відчуття — невідповідні думки навідували голову Чічікова. Ці думки загрожують його моральному переродженню багато в чому так само, як певні іронічні імпульси та зрадницькі ідеї ставили під загрозу перетворення Гоголя на суворого російського націоналіста. Можливо, могло бути й зерно істини в наполегливому зв’язку недоліків свого героя зі станом своєї душі.