Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Ба більше, коли погляд художника покидає гірську периферію та фокусується на безкінечних російських рівнинах, драматизм помітно послаблюється: Без конца, без пределов открывались пространства: за лугами, усеянными рощами и водяными мельницами, в несколько зеленых поясов зеленели леса; за лесами, сквозь воздух, уже начинавший становиться мглистым, желтели пески. И вновь леса, уже синевшие, как моря или туман, далеко разливавшийся; и вновь пески, еще бледней, но всё желтевшие (ПСС 7, 8). На противагу захопливому видовищу природи в попередньому фрагменті, російська рівнина постає монотонною процесією лісів і пісків, знову лісів і ще більше пісків. У той час, як у попередньому фрагменті природу описано в активних виразах (із використанням таких слів, як идти, возноситься, отлучаться, извиваться, выбежать), то ліси та піски у другому фрагменті виділяються тільки кольорами (зеленеть, синеть, желтеть). Оповідач наголошує на просторі без перспективи й тиші, не порушуваній навіть птаством (ПСС 7, 9). Сцена розпочинається з огляду гістьми місцевості з підвищення. Оповідач говорить, що гості охоплені здивуванням, і він вигукує: «Господи, как здесь просторно!» Після опису оповідачем місцевості знову з’являється гість: после какого-нибудь двухчасового созерцания ничего другого не мог выговорить, как только: «господи, как здесь просторно!» (ПСС 7, 8—9). Сенс саме в цьому: цей пейзаж не прекрасный (саме цей епітет напрошується в цьому контексті), а просто просторный.

Зрештою, Гоголь не міг цілком позбутися своїх старих трюків. Хоча сатиру можна успішно поховати, але іронія вижила. Так само живими залишилися деякі заповітні ідеї Гоголя про характер Росії, які б він міг вважати конгеніальними. Така Росія являла б собою поєднання півдня та півночі. Оскільки північ, щоб стати цікавою, сама собою була занадто нудною, вона потребувала сили, енергії та південного розмаїття. Гоголь формулює цю ідею по-різному й у різних місцях. Він пише про це в «Кількох словах про Пушкіна» (1835). У листі 1844 року до Смірнової він пояснює характер своєї національної ідентичності в термінах саме такого злиття російського (північного) та українського (південного) духу (ПСС 12, 419). Його заява про намір із «Записної книжки 1846—51 років», яка, схоже, стосується його роботи над другим томом «Мертвих душ», передає аналогічний настрій: Обнять обе половины русского народа, северн<ую> и южн<ую>, сокровище их духа и характера (ПСС 7, 387). Хоча в листі до Смірнової він і наділяє рівною вартістю обидва елементи, у своєму приватному записнику окреслює південну частину «російського» народу, під якою він, вочевидь, має на увазі українців, як сокровище их духа, основою цілої нації. У тому ж записнику міститься опис українського села, що утверджує етнічну вищість України над Росією[348]. Аж до кінця свого життя Гоголь віддавав перевагу Україні й вірив у її ключову роль у «російському» світі — і ці настрої не послабилися від часів «Вечорів на хуторі» та гоголівських історичних досліджень про східнослов’янську історію.