Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
А святий Іван, перейшовши вдруге босими ногами по воді, піднявся до печери, закинув уверх голову і підняв руки. І в цю мить небо озвалося сотнями срібних дзвіночків. Із зіниці Ока Небесного, дзвінко щебечучи, стали випорхувати зграї маленьких, яскраво-барвистих птахів і кружляти над білим старцем. На очах у всіх птахи раптом почали утворювати живу кольорову драбинку, яка все нижче опускалася над печерою. Святий Іван взявся за неї і почав живими пташиними сходинками підніматися уверх. А далі птахи підхопили білого старця і так само раптово, як з’явилися, несподівано і зникли у всесвітніх високих глибинах. В ту ж мить почало танути і Око Небесне. Голубизна помалу розчинялася і на сході знову виринуло чоло сонця.
— Відмолив своє святий Іван. Стільки літ і нас оберігав своїми молитвами… — гірко мовила баба, коли поверталися додому, — хто ж тепер спокутуватиме наші гріхи?!
— Адже «…І прийде час, коли у цьому зболеному краї скоріше гора з горою зійдеться, аніж людина з людиною зустрінеться…», — додав свого і я.
— А хто це тобі сказав?
— Просто прийшло само по собі у голову…
— Просто так нічого з нічого не буває, — махнула повчально баба. — Але такого ніколи не станеться, бо Господь сотворив людину не для знищення, а для життя… І коли їй буде грозити погибель, завжди найдеться святий Іван… — і тут же підкреслено додала. — Наш святий Іван!..
P.S. Біля бентового ярка мирно розійшлися: баба із дідом повернули на Небесі, а я, аби двічі не трудити ноги, попрямував одразу у село за хлібом. Наближаючись до крамниці, раптом побачив, як із її дверей вийшла вельми знайома особа. Ближче… ближче… Господи! Моє сяйвооке звірятко як стрепенулося в грудях, як стрибонуло, як шалено закрутило серцем!.. Мене водномить і зморозило, і в гарячку кинуло, і аж до нудоти тривогою пройняло. Назустріч панською павою пливло моє солодке щастя — гірке нещастя — Маня Крумплянка.
Той, хто ніколи не вірить, що із болотяної жаби може постати красуня, повірте на слово — подібна метаморфоза цілком реальна. І вона тепер прошкувала мені назустріч. Замість торомбатої, сутулої, пухкощокої, пишнотілої і широкозадої Крумплянки до мене наближалося юне створіння: вище за мене, струнке, гінке, з чорними оченятами-білочками, довгими пухнастими віями і до божевілля звабливими чортенятами-ямочками на обох щоках. Мамко мої, я і не помітив, коли і за який час ця вредна Маня, через яку ледь не потрапив до буцегарні, стала принцесою.
— Здоров, хлопе! Чого вже тиждень до школи не ходиш?! — запитала прокурорським тоном Крумплянка.
Вона була одягнута у модне синє пальто, взута у рідкісні на той час шкіряні чоботи на високих підборах і запнута гарячо-квітчастою хустиною… Нема слів! За теперішніми мірками — міс Всесвіту! Моє бідне сяйвооке звірятко, збагнувши нашу немічність, принишкло безнадійно під серцем і тихенько, безпорадно скиглило, що, звісно, збило з пантелику і мене.
— Та…та…та… не ходив до школи, — почав, затинаючись, я, — діла важливі… Дрова требало на зиму…
— А влітку якого фраса робили, що лем тепер дрова звалили на голову?!
— Та…та…та… Ми такі… У нас все роботи повно, — белькотів я.
І таким у цю мить став сам собі огидним, що ладен був плюнути у власні очі, а потім кільканадцять разів влупити дурною головою у перше-ліпше дерево. Як сталося: завжди гострий на слово, авантюрний, саркастичний, майстер переграти найбезнадійніші ситуації, я стояв перед дівчиськом, безпорадний, знічений, як сопливий першокласник. І тут!.. Що не кажіть, велика то річ спадковість! Данківські гени, що на мить чи то задрімали, чи розгубилися, чи то забулися, раптом, як півні, неспогадано стрепнули у мені крилами і закукурікали. Я, немов бик, якого вліпили молотом по голові, похитав головою і мізки одразу просвітліли.
— Ну так ти не проти? — запитав, жадібно впиваючись голодними очиськами у витончені вишневі вуста Мані.
— А що ти маєш на умі?
— Погнати худобу пасти до ріки Кривуліни! — недвозначно натякнув я.
— Тьфі на тебе! Яка худоба — кругом сніги.
— А ми дочекаємося весни… А там Богонько у поміч.
— Ну-у-у-у-у-у… Якщо буде халва, чоколяда — можемо і попасти худібку, — багатозначно усміхнулася моя принцеса.
Почувши про халву-чоколяду, я ледь не зірвався, аби дременути від гріха. Але сяйвооке звірятко у грудях щось благально шепнуло серцю і те згальмувало мої ноги.
— Та це ж що?! Знову іти по чужих хлівах яйця красти?! — у розпачі крикнув я.