Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Коли потяг рушив, ми, обтрушуючись од вугільного пилу, вийшли знову на привокзальну площу. Тут уже було порожньо і тихо. Біля входу у касу стояв із сигнальним ліхтарем бабин племінник Петро Іваньо — він працював на станції обхідником.
— Петрику золотий, што це тутки було? — вчепилася за рукав племінника Фіскарошка. — Хіба тоті каліки у вагонах такі страшні розбійники, што аж на них стільки вояків і псів треба?
— А-а-а-а… Дорога тітко, то не каліки, то мадярські революціонери… Всіх, кого сов’єти взяли у полон, у товарняки — і до ведмедів вчитися на цимбалах грати, — Петро махнув рукою на північ.
— Як?! Отак просто хапати людей із свого обійстя, із своєї землі, і серед білого дня на очах у всього світу вести їх на чужину на погибель? — сплеснула руками Фіскарошка.
— Та не дуже серед білого дня, — мовив, похитуючи головою, Іваньо. — Їх, як правило, везуть завжди уночі, аби менше очей… А те, што тепер виділи… Кажуть, коло Чопа вночі залізницю мадярські партизани підірвали. Ремонтували, то й задержали. А так дуже секретно: везуть мадярів лем ночами — і всіх на Сибір!
І ось тепер, слухаючи покаяльні крики-плачі грішників-поїздів, що таємно везли невинні жертви від рідних домівок у далекі крижані світи, мені здавалося, що сам Господь, аби полегшити страждання мучеників, устелює їх страдницьку дорогу щирим благословенням — чистими-пречистими, білими-пребілими снігами…
Вдосталь намилувавшись нічною казкою, відчуваю блаженну втому, і знову обережно, аби нікого не розбудити, лягаю в ліжко. Дослуховуючись до тихого шепотіння снігів, скаржливого поскиглювання вітру, незчуваюся, як сон неквапливо огортає мене теплими обіймами.
— Дитино, вставай, бо проспиш велике знамення Боже! — мовить баба над вухом і одразу знімає із мене перину.
Здається, тільки-но склепив очі, а мої всі у хаті уже на ногах. Невдоволено бурчу і згортаюся калачиком від холоду.
— Ти хоч очі розплющ, — радить баба, — а потім вже суди — вставати чи далі дрихнути, як ведмідь.
Розкриваю повіки і ледь не захлинувся… од голубого сяйва, що струменіло знадвору потужними потоками через вікна. Мимоволі зиркнув на годинник — сьома ранку. Боже великий, о цій порі ще темно, а кімната, обійстя, навколишні села яскраво освітлені неймовірної краси і ніжності голубизною.
— Бабо, що сталося? — схоплююся перелякано.
— А ти подивися, — баба підводить мене до вікна і веде перстом у бік Ловачки.
Над горою, саме у тому місці, де і два місяці назад, із небесних глибин дивилося гігантське Око Небесне. Але найцікавіше: східне крайнебо на цей раз не кривавилося, як велетенська рана, а знімалось над Ловачкою спокійно і велично, наче мармурова стіна новозведеного храму. І на його, мармурового крайнеба фоні, Око Небесне сяяло дивовижною добротою, милосердям, випромінюючи із зіниці якусь врочисту і незбагненої теплоти голубизну. На відміну від минулої з’яви Ока Небесного, коли людей, худобу, птицю і навіть годинники охопив жах, хаос, темрява, паніка і передчуття фатальних подій, тепер навкруги панував спокій, умиротворення і дивовижне передчуття щасливого дива.
— Ми скоро уже готові! Збирайся, дитино, і ти, — мовила баба, застеляючи ліжко.
Диво-дивне… Ніхто й не обмовився, куди йдемо, але я одразу зрозумів — нас чекають у Долині Святого Івана. Усвідомлення, що мусимо бути саме там і саме у цю вранішню пору, прийшло, вірніше — спалахнуло само по собі і, здавалося, уже давно, від народження, жило у мені. Подібне я спостерігав, коли опускалися із наших Небесі. Звідусіль — із Мукачева, Росвигова, Лавок, Іванівців, інших близьких і далеких країв — у Долину Святого Івана сходилися люди. Прошкуючи снігами, вони мирно бесідували поміж собою про всяку-всячину, але ніхто жодним словом не промовився, із якої потреби прямує під Ловачку. Бачилося, усіх нас про цей прихід було оповіщено ще в утробі матерів. І тепер кожний вважав своїм святим обов’язком відвідати Долину Святого Івана. А святі обов’язки, як звісно, ніколи не обговорюють і про них не дискутують.
По дорозі мені згадалося, як минулого разу, коли з’явилося Око Небесне, у багатьох наших людей на різних частинах тіла виступили загадкові знаки: сяючі хрести, фігури дивних звірів із пташиними головами, крилатих жінок, обриси величних споруд, загублених у пісках часу, зображення Нового Завіту, розкритого на сторінках Євангелія від Святого Марка. У мене тоді, приміром, на лівій долоні акуратними літерами зійшов чіткий напис: «…І прийде час, коли у цьому зболеному краї скоріше гора з горою зійдеться, аніж людина з людиною зустрінеться…» Щоправда, через декілька днів це пророкування зникло. Проте я довго ще відчував, як долоня горіла і час од часу терпла, ніби через неї проходив електричний струм. Однак нині ніхто не помітив жодного знаку і про пережите минулого разу навіть і не згадувалося. Щоправда, коли опинилися на березі ріки Кривуліни і проходили мимо гірки співочого каміння, Фіскарошка помітила дещо незвичне. Все каміння було огорнуте кучерявим молоденьким снігом. І тільки один валун був оголений і парував теплом. Ми підійшли ближче і здивовано переглянулися. За ніч на камені з’являвся напис по-старослов’янськи. Ми довго-довго сліпали, доки прочитали і втямили зміст пророчого послання. А говорилося у ньому таке: «…Коли вуста ваші перестануть речи ім’я Боже, ви жахнетесь, почувши, як його вимовляють німі і всі інші істоти, позбавлені дару мови. Воістину, якщо ви замовкнете, каміння заговорить. Навіть, коли все людство на землі замовчить, трава заговорить. Навіть, коли всі люди планети зітруть із пам’яті своєї ім’я Боже, воно буде виписане райдугою на небі і вогнем на кожній піщинці. І тоді пісок людьми стане, а люди піском…»