Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

І, поправивши торбу із святою водою, Владьо пішов повз мене. За ним, ствердно помахуючи головою, граційно попрямував зелений-зелений кінь. Не обертаючись, Владьо помалу розчинявся вдалині. Із полотняної торби, що ніс за плечима, раз у раз скапували великі, як діаманти, краплі води. Святої води, живої води із біблейських криниць, з яких черпав і втоляв безмежну спрагу і страждання Син Божий. І там, де падали краплі, на сірій курній дорозі одразу виростали і розквітали, облиті свіжою ранковою росою, пречисто-білі троянди…

…Прокинувшись вранці і згадавши сон, я відчув непогамовну тривогу. Це відчуття не покидало впродовж дня. Аж раптом під вечір із Мукачева подзвонила тітка Моргіта і сповістила:

— Загинув Фийсів Владьо. Завтра будуть похорони. Ти міг би і приїхати. Як-не-як, Владьо був наш сусіда, а в твоїй судьбі…

Голос тітки на півслові умовк і в телефонній трубці запікало — десь на лінії обірвався зв’язок.

Наступного дня із величезним букетом білих троянд я приїхав у сусіднє із моїми рідними Небесі село. Сюди кілька років тому після смерті батька, залишившись самотнім безпомічним, Владьо, як у нас казали, приженився до молодої вдовиці.

Ще по дорозі у мене виникло нестримне бажання: після похоронів залишитися, пішки пройтися на Небесі і переночувати у бабиній хаті, де пройшла ангельська пора мого дитинства. Тому, коли під’їхали до обійстя покійника, одразу відпустив шофера і, поправивши квіти, зупинився в нерішучості і розгубленості перед двором — на мене із цікавістю, допитливістю, наївно-дитячою простотою дивилися десятки очей… Це були сільські бабусі. Доки домовину ще не винесли із хати, вони рядочком повсідалися на лавицях попри дерев’яну огорожу і, перешіптуючись, із якоюсь покірною обережністю позиркували на городського пана, та ще й, видно, великого начальника, якщо приїхав на «государственному» авто… Мені спершу зробилося ніяково, а потім, дивлячись на цих рідних серцю стареньких жінок, відчув ностальгічний щем і безмежну ніжність до наших страдниць-матерів. Ось вони, у жалобні одежі одягнуті, рівненько повсідались на лавицях, наче чорні ластівки, і застигли перед прийдешнім відльотом у Вічність. А з ними і їх ровесниця — Глибока Осінь. Вона прикрасила зморшкуваті, вірніше мовити б — мозолясті обличчя золотими промінчиками старенького пізньо-осіннього сонця. І сидять вони, переважно сільські вдовиці, наче Мадонни Вселюдської печалі і безмірної християнської Любові і Всепрощення.

Я дивився на цих великомучениць і згадував, як по війні вони впрягались замість коней і волів у плуги й орали, аби засіяти, политу кров’ю смерті, землю зернами життя. Ці, тепер уже старенькі, Мадонни заміняли нам утрачених на війнах і загублених в гріхах і блудах батьків, постійно тремтячи за шматок хліба для своїх дітей… І від тих постійних страхів і думок про окраєць для дітей їх обличчя стали кольору тяжкого житнього хліба, а руки — твердими й порепаними, як скоринка чорного буханця. Ніколи не забуду, як деякі із наших стареньких матерів, що пройшли через голод, навіть перед смертю умудрялися схопити шматок хліба. Їх потім так і знаходили: із міцно затиснутим у жменях окрайцем. Зазвичай, обличчя у таких покійників завжди були щасливими і умиротвореними — їм не страшна була вічна дорога, бо йшли по ній із шматком буханця із свого тяжкого страдницького життя.