Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Куди мені із решітчатою головою? — відмахувався я, сприйнявши його пропозиції спершу за фіґлі.
— Я давно за тобою придивляюся: ти тямущий хлопець, — переконував Владьо.
— Ви запитайте у свого нянька — пана Фийси, він вам одразу намалює хвостом мого портрета, — сміявся я.
— Не згоден: ти просто не вписуєшся у рамки цього життя — як і кожна неординарна особистість. Ти — бунтар, а таких завжди не терплять, постійно намагаються накинути вуздечку й усмирити… Скажи, ти на якій парті сидів?
— Із самого першого класу — на останній, — мовив не без погорди.
— Бачиш, тобі із першого класу намагалися показати твоє місце… прирікали на меншовартість, а ти, милий простачок, сприймав це як свободу.
— А чого зі мною панькатися: у мене няньо — не партєйний секретар, баба — не голова колгозу, а дідо — не начальник торгівлі, — хмикнув я.
— Маєш правду… У вас як: пана з тебе не буде, дяка теж, а в колгоз працювати з мотикою згодиться!
— А хіба не так у наших сім’ях втовкмачують дітям змалку?
— Розумієш, хлопче, кожна людина — за своєю природою єдина у Господа. Двох однакових людей, як і двох травинок на землі, двох волосинок на людській голові, немає. І Бог всім дає рівні можливості у житті. Це просто треба знати і повірити у свою Долю.
— Але як?
— Наскільки неймовірно важко, настільки ж і просто!.. Ти маєш, найперше, дуже повірити у себе. І кожного дня, як молитву, твердити і собі, і небесам: «Я у Бога — єдиний! Я у Бога — найкрасивіший, найрозумніший! Я у Бога — наймужніший!» Із цією Вірою і йди по життю до великої мети. І пам’ятай, як би тебе не спокушали, не провокували, ніколи не витрачай дані тобі Богом таланти і сили на марноти і дрібниці. Бо сказано: «Якщо по дорозі до мети ти кидатимеш каменем у кожного пса, який на тебе гавкає, — ніколи до мети не дійдеш!..»
Щось обірвалось, перевернулось у мені після цієї розмови. Світ наче роздвоївся, мене почали доймати постійні сумніви — чи таке вже просте, безтурботне і однозначне життя? І взагалі: яка місія кожної людини у цьому світі?
Одного дня, під час вранішньої молитви, дивлячись крізь вікно на величний схід сонця, я несамохіть промовив… Вірніше, у моїй голові само пролунало… пролунало тихо, але дуже виразно і чітко: «Господи, знаю, я у тебе не один! Але саме такий, як я — тільки єдиний!»
І ці слова, слова, що самі по собі зазвучали у моєму єстві, стали із цієї миті Одкровенням мого життя!
І я одразу взявся за книги, прочипів над ними цілу зиму і весну, а влітку, на приємне здивування собі і на превелике ошелешення всієї незліченної родини й повне оціпеніння всіх учителів, я успішно вступив до університету і так само прекрасно його закінчив.
Минули роки… Життя склалося так, що після університету ми з Владьом майже не зустрічалися. Але однієї ночі явився сон…
…Я опинився на безлюдній і дивовижно-пустельній рівнині — ані горбочка, ані деревця, ані травинки. Навкруги, скільки око сягало, текли у заобрійну далину білі ручаї домотканого полотна. Тільки дорога, що рівною смужкою перетинала простори, була вкрита вибоїнами і сірою, гарячою пилюкою. По ній неспіхом і розважливо, як пілігрим, простував назустріч похилого віку, але навпрочуд вродливий чоловік, одягнутий в білі одежі із такого ж грубого домотканого полотна, що слалося навкруги: широкі ногавиці, довга селянська сорочка, зовсім босий і з непокритою сивою головою. У правій руці — темний і лискучий посох древнього мудреця, а лівою притримував лямки полотняної торби, що висіла за плечима і дивно ворушилась, ніби хтось із неї намагався вилізти.
— Владю, се ви? — запитав здивовано, впізнавши у стомленому пілігримові свого наставника.
— Як ми давно, Митрику, не виділися, і яке щастя, що зустрілися! — мовив усміхнено Владьо. — А могли і розминутися…
— Ви куди, Владю?
— За мною королева мого серця, моя трояндова жінка уже прислала, — кивнув убік Владьо.
Я озирнувся і раптом помітив позаду сліпучо-зеленого коня. Це був унікальний арабський скакун — стрункий, із чутливими, як пальці скрипаля, ногами, витонченою, як у балерини, шиєю і глибокими розумними очима… Але найдивніше — кінь був увесь зелений, настільки яскраво, сліпучо-зелений, що, бачилося, ось-ось спалахне зеленим полум’ям.
— Я знав, що моя трояндова жінка не забула про мене, — мовив утім Владьо. — Всі ці довгі роки кохана ревно молилася за мене… вдень і вночі трояндова жінка молилася за моє спасіння… І Бог почув…
— Я дуже щасливий, що ви нарешті зустрінетесь із жінкою, яка молилася за вас, — сказав я, не відриваючи очей від зеленого-зеленого коня…