Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Від споглядання перших снігів у мене з’явилося таке щасливе відчуття, ніби після багатьох днів вовтузіння у бочці зіпсованих оселедців мене зненацька витягли і совісно викупали-виполоскали у гарячих джерельних чистоводах. Моя душа, немов пухнасте кошеня на сонячному підвіконні, тихо грілася і щасливо муркотіла.

І тут з боку Мукачева залунав протяжний крик. За ним — другий, третій… Ось уже котрий тиждень о цій порі, після півночі, починають голосити поїзди. Дивна річ: кожної пори року, коли я слухаю волання паровозів, що біжать через мукачівську залізничну станцію у Європу і з Європи, у мене виникають найдивовижніші слухові асоціації. Приміром, восени, як я уже згадував, у голосах потягів чую крики пташиних зграй, взимку — голодних волів і корів, весною — радісне іржання розгнузданих коней на зелених пасовиськах, влітку — веремію циганських таборів, що завжди о цій порі мандрують повз наші Небесі у бік дунайських рівнин. Однак крики потягів останнім часом схожі на волання потопельників… Чи радше — плачі великих грішників, що в останню хвилину життя благають на колінах прощення від своїх жертв. Це покаяльні крики поїздів-грішників. І їхні гріхи мені довелося побачити два тижні тому…

Ми продавали із бабою Фіскарошкою яблука і горіхи на привокзальній площі Мукачівської залізничної станції. Торгівля тут завжди ішла жваво і вельми прибутково. Особливо, коли зупинялися московські поїзди. Військові чини, які поверталися із окупованої сов’єтами Європи, тут завжди вискакували із вагонів і, не торгуючись, скуповували-змітали все, що продавалося трудягами із приміських сіл. Ми вже пакувалися додому, коли із бічної вулиці вискочили одна за другою кілька автомашин із військовими. Зістрибуючи на ходу, солдати із собаками одразу почали вимітати із площі пасажирів і торгівців. Перелякані невідомістю, ми із бабою чкурнули через загорожу, заскочили у вугільний склад і принишкли. Потім оговтались і через щілини у дошках стали спостерігати, як автоматники хутко шикуються у шеренгу вздовж залізничного полотна. Все завмерло, тільки непогамовні вівчарки скаженіли, намагаючись зірватись із повідків. Собаки весь час вітрили на захід, ніби чуючи, що ворог ось-ось має з’явитись саме звідти… Нарешті з-під мосту, стишуючи хід, виринув захеканий паровоз. Якось винувато оглядаючись, він тихо, наче злодій, проповз мимо військової шеренги і зупинився якраз напроти вугільного складу. На товарних вагонах натужно заричали двері і звідти посипались військові — так само озброєні і з собаками. Їх місце миттєво почали займати солдати, які прибули на станцію хвилин з десять тому. Видно, йшла заміна караулу.