Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Гамуючи у собі дитячі спогади, жаль і співчуття до стареньких, я зайшов у двір, притулився до огорожі і запитав в однієї із бабусь:
— Перебачте, що вас потривожу…
— Ой, што ви — прошу, прошу красно, — спохватилася старенька.
— Як то все сталося? — кивнув у бік хати, звідки стали виносити труну.
— Йой, панику добрий, што говорити, — жалібно почала старенька. — Як у нас кажуть: жона — то яблуко і змія в єдному часі. Така була і Йолана.
— Що за Йолана?
— Тать та, што Владя на тот світ спровадила. Коли спершу зійшлися, один одному в долонях росу подавали і пилинки з голови здували. А дальше в Йолану тот, згинув би у мертвих водах, рогатий вуйко вселився. Жона почала немилосердно пити, валяндатися із такими ж червононосими битангами, тижнями пропадала. А Владьо — чоловік був дуже такий, знаєте, нєжний, культурний, єдним словом — челядина од Бога. Бився за спасіння її душі, давав її много раз лічити, айбо то все цапові під хвіст.
— Я то все чув… — злукавив я, знаючи, що ця бабусина бесіда, як це буває у сільських, може затягнутися ще надовго, а тут уже посеред двору клали домовину.
Бабуся згідливо покивала головою і тепер уже поквапливо мовила:
— А позавчора прийшла, як коза із танців, — ледве на ногах теліпалася. Айбо ще півлітру на похмілку принесла. Гепнула собою на постіль і захарчала… А Владьо узяв ту півлітру і спрятав, авби бештія дальше не травилася. Та й вечером собі ліг у літній кухні. А гута фрасова вночі встала і за півлітрою, але тої гарячої смоли нема. Туйки она догадалася, што то лем робота Владя. Так розозлилася, якби їй мурашник у перебачницю засунули, — схопила сокиру, вбігла у кухню і бідного Владя прямо по голові!.. Можете собі здумати — сплячого чоловіка єдним ударом…
Бабуся хотіла ще про щось вельми важливе сказати, бо оглянулась чи не підслуховують, але я вдячно кивнув головою і підійшов до труни. Голова покійника була всуціль забинтована і прикрита білим покривалом. З-під наспіхом вирізаної тюлі виднілося тільки обличчя — геть опухле і неприроднього синьо-фіолетового кольору.
Я дивився на спотворене тіло цього колись дивовижного красеня, від одного імені якого шаленіли найвродливіші жінки світу, великого співака, перед талантом якого схилявся увесь цивілізований світ — від президентів, королів, міністрів, генералів аж до простих смертних — і з гіркотою думав:
— Господи великий! Як незбагненний ти у наших стрімких злетах, так само непізнанний і у великих падіннях…
Далі поклав на груди покійника букет білих троянд, і в цю мить сталася дивна метаморфоза. Зранку чисте осіннє небо підобіддя спеленали суцільні важкуваті хмари. Але щойно я поклав Владьові на груди квіти, над нами вмить проясніло, і вгорі, наче акуратно вирізаний, усміхнувся і запульсував ніжно-блакитний кружечок неба. Достосту такий, як ми колись із Владьом постійно бачили із дна колодязя. Несамохіть глянув на покійника і застиг вражений. Його обличчя перетворювалось на очах — воно розгладжувалось, міняло колір, ставало дедалі спокійнішим і навіть ледь-ледь усміхненим. І я почув, як Хтось щасливий прошепотів мені:
— Яке велике блаженство — Ми вже там! Ми вірили — і Ми вже там!
І звучало над усім осіннім світом:
«…І ніхто не проводжав мене, окрім печального батька на порозі… і старенької акації при воротах — найніжнішого дерева на землі… Старенької квітучої акації із сумними материнськими очима і запахом вуст коханої… старенької акації — наймилішого дерева на землі… колючого до крові і ніжного до сліз дерева…»
…Але то все буде, то все прийде через багато літ, через багато страждань, злетів, падінь і печалі. А поки що…
…Серед ночі, саме під Новий рік, мене розбудили дивні, тихі і умиротворені голоси. Здавалося, сюди, на Небесі, з усіх околиць, лісів і озер злетілися добрі духи, порозсідалися по всьому обійстю і, тихо-тихо шепотячи, ведуть поміж собою мудрі бесіди.
Обережно злізаю із ліжка, підходжу до вікна, розсуваю фіранки і ледь не зойкнув: понад нашими Небесі, понад Долиною Святого Івана пливли перші сніги. Вони були білоокі, цнотливі, як сільські дівчата-підлітки, і довірливо-чисті, як перші усмішки немовлят. Тихо шелестячи поміж деревами, кущами і висохлими травами, сніги, як Ноїв потоп, заповенювали далекі і ближні овиди своєю ангельською чистотою і божественно-білим спокоєм. Вмить забулася стара ревматична осінь із її пліснявими дощами і скаржливими вітрами, прокислими болотами, большевицькою пропагандою і покаліченою мадярською революцією.