Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Прочитавши-повторивши написане, ми з бабою водночас сказали: «Воістину буде так, а не інак!» І перехрестилися. Так само всі, хто проходив мимо співочого каміння, читали пророче об’явлення і повторювали: «Воістину буде так, а не інак!» і осіняли себе хрестом.
Коли долина наповнилася людом, від Ока Небесного полинув промінь і опустився, наче лагідна рука, на плечі гори Ловачки — саме на те місце, де тисячу літ тому оселився у печері святий Іван. Згамувавши подихи, люди, звідси, з Долини, незрушно дивилися у бік Ловачки і чекали… Нарешті із черева гори вийшов старець… Власне, це був і не чоловік, а скоріше згусток благородного світла, що мав обриси людини. За тисячу літ пристрасних молитов і посту фізичне тіло святого Івана зітліло і давно розвіялося прахом по світах. Лишилася тільки Душа, яка мала через великі страждання спокутувати свій гріх. І кінець тисячолітнього покаяння наступив: сьогодні вночі святий Іван відмолив останнього древнього воїна, який наклав голову через його вину. І тепер святий Іван — в миру старослов’янський князь Іоанн Драгобрат — останній раз спускався до ріки Кривуліни. Натовп, наче води старозавітного моря перед Мойсеєм, вмить розступився, і білий старець, мовчки роздаючи обабіч вдячні поклони, попрямував до ріки. Він навіть не йшов, а місячним сяйвом вільно і легко плив над молодими снігами, не торкаючись земної тверді.
Ще в ранньому дитинстві мамка якось розповідали, що наш рід по лінії діда Петра бере свій початок од княжого роду Іоанна Драгобрата. Тому всі ми, в тім числі і я, і вдалися такими твердими характерами, непокірними, вічними шукачами пригод на свою нечесану голову. Можливо, мамка і мали правду, бо коли святий Іван наблизився до мене, на якусь мить зупинився, повернув сяючу голову і привітно усміхнувся. І я одразу відчув: мене огорнуло ангельське блаженство і все навкруги потонуло у якомусь дуже тонкому, але дивовижно рідному і знайомому ароматі.
Тим часом старець впевнено підійшов до ріки у найширшому її руслі. Тут стишив ходу і, бачилося, ледь-ледь завагався. А далі осінив себе хрестом і впевнено пішов босими ногами по паруючій, ще не охололій од снігу і морозу, водяній гладіні. Святий Іван і по воді ішов так легко, що навіть ступні не замочив. І коли став на тамтому березі Кривуліни, впав на коліна, і перед ним, наче зіткані із снігу, постали білі тіні — тисяча древніх воїнів. Вони рівними шеренгами постали від гори Ловачки і аж до мукачівського замку. Одягнені у залізні шоломи і обладунки, воїни білі і ледь-ледь видимі серед снігів — лівою рукою піднімали щити, а правою — мечі, і переможно вітали древньослов’янського князя і свого полководця. Тим часом святий Іван встав із колін, вклонився воїнам і, очевидно, аби впевнитись, що виконав свою місію, повернувся і знову легкою ходою перейшов поверхнею ріки.
— Бабо, а що тримає святого Івана на воді? — запитав, ошелешений побаченим, я.
— Віра! Віра! — мовила баба, а потім додала. — Віра, дитино, переводить кожного з нас через холодні води, через пекельний вогонь, через великі болі і страждання!
Щойно старець знову перейшов через Кривуліну, як води у ріці стрепенулися, враз порожевіли і запахли малиною… Тим самим ароматом — тонким, дивовижно рідним і знайомим, яким війнуло од святого Івана, коли він проходив повз мене, а я ніяк не міг той запах пригадати… Потім ще три дні води у Кривуліні такими і залишаться: рожевими, солодкими і пахнутимуть достиглою малиною.