Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Прочитавши-повторивши написане, ми з бабою водночас сказали: «Воістину буде так, а не інак!» І перехрестилися. Так само всі, хто проходив мимо співочого каміння, читали пророче об’явлення і повторювали: «Воістину буде так, а не інак!» і осіняли себе хрестом.

Коли долина наповнилася людом, від Ока Небесного полинув промінь і опустився, наче лагідна рука, на плечі гори Ловачки — саме на те місце, де тисячу літ тому оселився у печері святий Іван. Згамувавши подихи, люди, звідси, з Долини, незрушно дивилися у бік Ловачки і чекали… Нарешті із черева гори вийшов старець… Власне, це був і не чоловік, а скоріше згусток благородного світла, що мав обриси людини. За тисячу літ пристрасних молитов і посту фізичне тіло святого Івана зітліло і давно розвіялося прахом по світах. Лишилася тільки Душа, яка мала через великі страждання спокутувати свій гріх. І кінець тисячолітнього покаяння наступив: сьогодні вночі святий Іван відмолив останнього древнього воїна, який наклав голову через його вину. І тепер святий Іван — в миру старослов’янський князь Іоанн Драгобрат — останній раз спускався до ріки Кривуліни. Натовп, наче води старозавітного моря перед Мойсеєм, вмить розступився, і білий старець, мовчки роздаючи обабіч вдячні поклони, попрямував до ріки. Він навіть не йшов, а місячним сяйвом вільно і легко плив над молодими снігами, не торкаючись земної тверді.

Ще в ранньому дитинстві мамка якось розповідали, що наш рід по лінії діда Петра бере свій початок од княжого роду Іоанна Драгобрата. Тому всі ми, в тім числі і я, і вдалися такими твердими характерами, непокірними, вічними шукачами пригод на свою нечесану голову. Можливо, мамка і мали правду, бо коли святий Іван наблизився до мене, на якусь мить зупинився, повернув сяючу голову і привітно усміхнувся. І я одразу відчув: мене огорнуло ангельське блаженство і все навкруги потонуло у якомусь дуже тонкому, але дивовижно рідному і знайомому ароматі.