Чоловіки, що ненавидять жінок

— Припустімо, що все почалося, коли їй було чотирнадцять, у шістдесят четвертому році. Вона учинила опір — «не змирилася зі своїм обов’язком», як висловився Мартін. Ось про це вона й погрожувала розповісти. Мартіну ж свого часу вочевидь заперечити було нічого, і він підкорився батькові. Вони з Готфрідом уклали свого роду… пакт і намагалися долучити до нього Харієт.

Лісбет хитнула головою:

— У твоїх замітках записано, що Хенрік дозволив Харієт переїхати до нього взимку шістдесят четвертого року.

— Хенрік бачив, що в її сім'ї щось не так. Він вважав, що причиною всього сварки і з’ясування стосунків між Готфрідом та Ізабеллою, і взяв її до себе, щоб вона могла спокійно зосередитись на навчанні.

— Це розладнало плани Готфріда і Мартіна. Вони більше не могли так легко добиратися до неї і контролювати її життя. Але періодично… де ж коїлося насильство?

— Очевидно, в будиночку Готфріда. Я майже певна, що ці знімки зроблені там, — це легко перевірити. Будиночок розташований ідеально — ізольовано і далеко від селища. Потім Готфрід востаннє напився і тихо потонув.

Лісбет задумливо хитнула головою:

— Батько Харієт займався або намагався займатися з нею сексом, але, швидше за все, не посвячував її у вбивства.

Мікаель визнав це вразливим місцем у їхніх міркуваннях. Харієт записала імена Готфрідових жертв і поєднала їх з біблійними цитатами, проте цікавість до вивчення Біблії виникла в неї тільки в останній рік, коли Готфрід був уже мертвий. Мікаель трохи подумав і спробував знайти логічне пояснення.

— Харієт у якийсь момент виявила, що Готфрід не тільки вдавався до інцесту, але був ще й божевільним серійним убивцею, — сказав він.

— Нам невідомо, коли вона дізналася про вбивства. Можливо, безпосередньо перед тим, як Готфрід потонув. А може, вже після цього, якщо він вів щоденник або зберігав газетні статті про вбивства. Щось навело її на слід.

— Але вона погрожувала розповісти Хенрікові не про це, — докинув Мікаель.

— А про Мартіна, — сказала Лісбет. — Її батько вмер, але Мартін чіплявся до неї й далі.

— Саме так, — хитнув головою Мікаель.

— Проте їй було потрібно рік, щоб зважитися.

— Що б ти зробила, якби раптом довідалася, що твій батько — серійний убивця, який трахає твого ж брата?

— Убила б цього диявола, — сказала Лісбет таким розсудливим тоном, що Мікаель подумав, що вона жартує.

Йому раптом згадалось її обличчя, коли вона напала на Мартіна Ванґера, і він сумно посміхнувся.

— Добре, але Харієт була не такою, як ти. Готфрід помер у шістдесят п’ятому році, перш ніж вона встигла що-небудь зробити. Це теж логічно. Після смерті Готфріда Ізабелла відрядила Мартіна до Уппсали. Він, мабуть, приїздив додому на Різдво і на які-небудь канікули, але протягом наступного року зустрічався з Харієт не надто часто. Вони виявилися на великій відстані одне від одного.

— І вона почала вивчати Біблію.

— І зовсім не обов’язково з релігійних міркувань, якщо виходити з того, що нам тепер відомо. Можливо, вона просто хотіла зрозуміти те, чим займався її батько. Вона роздумувала аж до карнавальної ходи шістдесят шостого року. Там вона раптом побачила брата і зрозуміла, що він повернувся. Ми не знаємо, чи відбулася у них розмова і чи сказав Мартін їй що-небудь. Але хоч би що там сталося, у Харієт виникло бажання негайно піти додому, щоб поговорити з Хенріком.