Чоловіки, що ненавидять жінок
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millennium #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5354-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Чоловіки, що ненавидять жінок». Краткое содержание книги:
Сорок років загадка зникнення юної родички не дає спокою промисловому магнату, й він здійснює останню у своєму житті спробу — доручає розшук зниклої журналісту Мікаелю Блумквісту. Той береться за безнадійну справу скоріше для того, щоб відволіктися від власних неприємностей, але невдовзі розуміє: за фасадом ідилічно мирного містечка криється справжнє пекло — протягом десятиліть хтось катує та вбиває жінок. До Блумквіста приєднується Лісбет Саландер — геніальна (чи божевільна?) дівчина-хакер, чиє минуле також сповнене гірких таємниць.
Мікаель запитав, чи багато вона чула з того, що говорив Мартін.
— Не дуже. Я прийшла туди, коли він випитував про те, що сталося з Харієт, перш ніж підвісити тебе на зашморгу. Я залишила вас на хвильку, щоб сходити нагору і пошукати зброю. У гардеробі я знайшла ключки для гольфа.
— Мартін Ванґер не мав ані найменшого уявлення про те, що сталося з Харієт, — сказав Мікаель.
— Ти йому віриш?
— Так, — твердо відповів Мікаель. — Мартін Ванґер був дурніший за дурного тхора… Господи, звідки я беру такі порівняння… але він визнав усі скоєні ним убивства. Він говорив вільно. Мені здається, він хотів справити на мене враження. Проте що стосується Харієт, то він так само заповзято, як і Хенрік Ванґер, хотів дізнатися, що ж насправді з нею сталося.
— Ну… і до чого це нас приводить?
— Ми знаємо, що за першу серію вбивств, між сорок дев’ятим і шістдесят п’ятим роками, відповідальний Готфрід Ванґер.
— Так. І він навчив Мартіна Ванґера.
— Тут йдеться про дисфункціональну сім’ю, — сказав Мікаель. — У Мартіна не було жодного шансу стати нормальною людиною.
Лісбет Саландер кинула на Мікаеля здивований погляд.
— Мартін розповів мені — правда, по частинах, — що батько вчив його цього з того часу, як він досяг статевої зрілості. Він бачив, як було вбито Леа в Уддеваллі в шістдесят другому році. Йому тоді було чотирнадцять. Він брав участь у вбивстві Сари в шістдесят четвертому, цього разу активно. Йому було шістнадцять.
— І?
— Він сказав, що не є гомосексуалістом і ніколи не торкався чоловіка, за винятком свого батька. Це змушує мене думати, що… ну, напрошується висновок, що батько його зґвалтував. Статеве присилування, очевидно, тривало довгий час. Він був, так би мовити, вихований власним батьком.
— Дурниця, — сказала Лісбет Саландер.
Її голос раптом став твердим, як кремінь. Мікаель дивився на неї з подивом. Її погляд був холодним, без крихти співчуття.
— У Мартіна, як і в будь-кого іншого, був шанс дати здачу. Він зробив свій вибір. Він убивав і ґвалтував, бо йому це подобалось.
— Гаразд, не заперечуватиму. Але Мартін був піддатливим хлопчиком і потрапив під батьків вплив, так само як особу Готфріда свого часу сформував його батько, нацист.
— Ага, значить, ти виходиш з того, що в Мартіна не було власної волі і що люди стають такими, якими їх виховують.
Мікаель обережно всміхнувся:
— Це що, вразливе місце?
Очі Лісбет Саландер раптом спалахнули відчайдушною злістю. Мікаель поспішно повів далі:
— Я не стверджую, що на людей впливає тільки виховання, але думаю, що виховання відіграє велику роль. Готфрідів батько бив його протягом багатьох років. Таке не може минути безслідно.
— Дурниця, — повторила Лісбет. — Готфрід не єдина дитина, яку жорстоко били. Це не дає йому права вбивати жінок. Цей вибір він зробив сам. І те ж стосується Мартіна.
Мікаель підвів руку:
— Ну ж бо, не будемо сваритися.
— Я не сварюся. Мені просто здається, що дуже вже гарно виходить — кожній сволоті завжди є на кого все звалити.
— Добре. Вони несуть персональну відповідальність. Із цим ми розберемося потім. Суть в тому, що Готфрід помер, коли Мартінові було сімнадцять років, і керувати ним стало нікому. Він спробував наслідувати батька і почав у лютому шістдесят шостого року в Уппсалі.
Мікаель потягнувся до Лісбетової пачки по сигарету.
— Я навіть не збираюся вдумуватися в те, які потреби Готфрід намагався задовольняти і як він сам оцінював те, що робив. Там замішана якась біблійна тарабарщина, якимсь робом пов’язана з покаранням і очищенням, якій, напевно, зміг би дати раду психіатр. На деталі нам наплювати. Він був серійним убивцею.
Секунду подумавши, він провадив далі:
— Готфрід хотів убивати жінок і виправдував свої дії якимись псевдорелігійними міркуваннями. Але Мартін навіть не шукав собі виправдання. Він діяв організовано і вбивав систематично. До того ж він міг не шкодувати на своє хобі грошей і був кмітливіший за батька. Щоразу, коли Готфрід залишав після себе труп, це приводило до поліцейського розслідування і виникав ризик, що хтось нападе на його слід або хоча б зв’яже скоєні ним убивства між собою.
— Мартін Ванґер збудував свій будинок у сімдесятих роках, — задумливо сказала Лісбет.
— Здається, Хенрік згадував, що це було в сімдесят восьмому. Певно, Мартін замовив надійний погріб для зберігання важливих архівів або чогось подібного. Йому зробили кімнату без вікон, із звукоізоляцією і сталевими дверима.
— І він користувався нею протягом двадцяти п’яти років.